Читать онлайн книгу "Ваші пальці пахнуть ладаном"

Вашi пальцi пахнуть ладаном
Валентин Л. Чемерис


Історiя Украiни в романах
Роман «Вашi пальцi пахнуть ладаном» розповiдае про драматичну долю та коротке життя знаменитоi «королеви екрана» епохи нiмого кiно – Вiри Холодноi, а також про легендарного «короля шансонье», артиста-виконавця своiх пiсень, композитора, поета Олександра Вертинського. Обое – знаковi постатi свого часу. Їхнi долi на зламi епох, вiйн i революцiй химерно переплелися, вона стала його Музою, великим коханням – на все життя. Вiдлуння цього почуття у його вiршах-пiснях i сьогоднi викликае незмiнний iнтерес. Як i барвисте богемне тло неординарних i колоритних постатей Срiбного вiку: Ахматовоi, Цветаевоi, юного футуриста Маяковського… Усi вони, так чи iнакше, були причетнi до життя i доль наших героiв. Письменник залучив багатющий фактографiчний матерiал, мемуари, спогади людей, що знали Вiру Холодну та Олександра Вертинського.

Читачевi буде також цiкавий погляд автора на цi далекi подii – з проекцiею у сьогодення.





Валентин Лукич Чемерис

Вашi пальцi пахнуть ладаном

Роман-есей про Вiру Холодну та Олександра Вертинського








Їi врода з першого погляду вражала всiх – i чоловiкiв, i жiнок.

Вона була не просто вродливою, у нiй була якась незвичайна привабливiсть, повна очарування й принад, що кiнокамера тiльки пiдсилювала.

Вона була вражаюче кiногенiчна, а на фотографiях виходило ще краще.

Особливо вабили ii великi, з поволокою, сiрi очi – хай i без яскравого блиску, але сповненi млостi та нiжностi…

Цi очi буквально заворожували глядачiв…



Це, власне, кажучи, роман (може бути iсторичним, бiографiчним, а може, й сучасним) про…

Про роман знаменитоi «королеви екрана» i такого ж знаменитого короля шансонье, поета, артиста i композитора, роман, який буде названо дослiдниками загадковим i таемничим.



Обое вони вже легендарнi: i Вiра Холодна, i Олександр Вертинський.



Про них i роман – про всi таемницi екранноi суперзiрки i про нього, короля шансону, «руського П’еро» та про iхне справдi незвичайне, загадкове i досi нерозгадане захоплення одне одним.



«У ii смерть нiхто не хотiв вiрити – всi вважали, що це якась там шпигунсько-контррозвiдницька iнтрига.

До всього ж подiбний полiтичний колорит зафарбовуе i присвячений iй фiльм «Раба любви» – з газет.




Трагедii часто починаються з пророцтв i зловiсних призвiсток


Можна вважати, що все, що написане нижче, i що ви, сподiваюсь, прочитаете якось при нагодi, було саме так, як тут розповiдаеться…

А може, це белетристика, де розгулялася авторова фантазiя.

Може, було не зовсiм i так.

А може, було… майже так. Як тут розповiдаеться, бо все ж таки ця iсторiя взята з ЇЇ життя.



«Пора жити, тобто пiзнавати щастя», – писав якось Олександр Пушкiн, i це роман про те, як героi нарештi почали жити.

Себто пiзнавати щастя. Але…

Сказано ж бо в старовинному манускриптi:

«Ця жiнка не буде щасливою, я у цьому впевнений. А тому, що вона носить на чолi печать страждання.

Краса для жiнки – це як «лихо з розуму» для чоловiка i, якщо красива жiнка ще й розумна – це зовсiм непосильний тягар».



Трагедii часто починаються з пророцтв i зловiсних призвiсток, – сказано в старовинному манускриптi, що його якось автор читав на дозвiллi.

…Якийсь грек-вiщун в Одесi возив актрису мiсячноi ночi в поле i, запитавши день i рiк ii народження та зробивши заклинання, сказав, що ii погубить «Великий нiмий», який заговорить лише тодi, коли ii вже не буде у цьому свiтi…

– Вiро Василiвно, звiздарями називають тих, хто займаеться ворожiнням на планетах i зiрках, пророкуе-вiщуе… Вже в нашi днi одне з наукових видань писало: «Лжевченi-астрологи, або, як iх ще називають, звiздарi, вважають, що доля людей нiбито залежить вiд руху планет i зiрок…»

– Не знаю, що там у вашому часi пишуть, а в моему часi звiздарiв сприймали серйозно.

– Ходить яса, що по вашому приiздi до Одеси якийсь грек-звiздар, ворожбит i вiщун, возив вас уночi в поле, пiд небо зоряне, i ворожив вам, i щось лихе пророкував…

– Так. Якоiсь ночi з греком-ворожбитом я виiздила у поле, але не сама, зi мною були моi друзi, i вони вам пiдтвердять: так, усе, що навiщував тодi менi грек-ворожбит, збулося.

– Вiн навiщував вам загибель вiд «Великого нiмого»?

– Так, напророкував. І додав: а коли «Великий нiмий» заговорить, панi Вiри вже не буде у цьому свiтi… І знаете, все так i збулося. Великий нiмий заговорив уже пiсля моеi смертi…


ХОЛОДНА ВІРА ВАСИЛІВНА



Актриса.

Дата народження – 9 серпня 1893 року.

Мiсце народження – Полтава, Росiйська iмперiя.

Дата смертi – 16 лютого 1919 року.

Мiсце смертi – Одеса, Украiна.

Їi називали то королевою екрана, то рабинею кохання.

Вiра Холодна створила образ печальноi жiнки, вродливоi, обманутоi i покинутоi…

Вперше знялася в кiно у 1914 роцi, це була епiзодична роль у фiльмi «Анна Каренiна».

Широку знанiсть i популярнiсть до того нiкому не вiдомий Вiрi Холоднiй принесла роль Олени, зiграна у 1915 роцi в картинi «Песнь торжествующей любви».

Сьогоднi невiдома точна кiлькiсть фiльмiв, у яких знялася Вiра Холодна. За одними даними iх було близько 40, за iншими – приблизно 80. На жаль, тепер установити точну кiлькiсть зiграних Вiрою Холодною ролей уже неможливо – не збереглися не тiльки копii багатьох фiльмiв, але навiть назви деяких невiдомi.

Вiра Холодна знiмалась у режисерiв Є. Бауера, В. Висковського, В. Гардiна, Ч. Сабiнського, П. Чардинiна.

А коротка фiльмографiя Вiри Холодноi (данi про яку збереглися) така (мовою оригiналiв):

1914 – Анна Каренина

1915 – Песнь торжествующей любви

1915 – Пламя неба

1915 – Дети века

1915 – Пробуждение

1915 – Миражи

1916 – Шахматы жизни

1916 – Столичный яд

1916 – Ради счастья

1916 – Одна из многих

1916 – Лунная красавица

1916 – В мире должна царить красота

1916 – Жизнь за жизнь (Сестры-соперницы, За каждую слезу по капле крови)

1917 – Человек-зверь

1917 – Блуждающие огни

1917 – На алтарь красоты

1917 – Пытка молчания

1917 – Почему я безумно люблю

1917 – У камина (Позабудь про камин, в нем погасли огни)

1917 – Истерзанные души

1918 – Красная заря

1918 – Живой труп

1918 – Молчи, грусть… молчи… (Сказка любви дорогой)

1918 – Тернистый путь славы


…Про майже фантастичне, хоч i таке коротке, але слiпучо-осяйне життя Вiри Холодноi ходили численнi – не менш фантастичнi – чутки та рiзнi байки. Плiтки роздувалися одна одноi неймовiрнiша – зовсiм як у Голлiвудi. Чутки та поголоси в ранзi яси розповiдали, наприклад, що син одеського «чайного короля» застрелився через невдалий роман з актрисою! Або: Вiра Холодна застрахувала своi очi на пiвмiльйона рублiв! Усi, хто хоч раз мав щастя побачити ii, неодмiнно в неi напропале закохувалися – це була чи не едина у всiй тiй фантасмагорii правда. Чи не тому всiх партнерiв актриси зараховували iй якщо й не в чоловiки, то принаймнi в коханцi.

У тiм числi й молодого Олександра Вертинського, виводячи його на першi ролi в iнтимному життi великоi королеви нiмого кiно.

А вiн…

Вiн ii таки любив.

Вона теж любила.

Але… кiно. Та ще свого чоловiка Володимира Холодного i своiх дочок. А Вертинський – артист, спiвак, поет i композитор, що вже тодi за популярнiстю чи не рiвнявся iй, – майже щодня приходив до неi, сiдав на стiлець, зiтхав i мовчки дивився на свою богиню. А потiм читав вiршi, пронизливо-щемкi вiршi, присвяченi iй, серед яких шедевром був той, що починався рядком: «Вашi пальцi пахнуть ладаном…»

Про це i роман…



«Вiра завжди пам’ятала, що це я вперше штовхнув ii на той шлях, на якому iз нiкому не вiдомоi молодоi жiнки вона зробилась кiнозiркою. Я багато своiх нових пiсень присвячував iй. Якось, пригадую, принiс iй показати свою останню рiч, називалась вона – «Вашi пальцi пахнуть ладаном». Я вже вiддав ii видавцевi до друку i, як завжди, присвятив Холоднiй. Коли я прочитав iй текст пiснi, вона замахала на мене руками:

– Що ви зробили! Не треба! Не треба! Не хочу! Щоб я лежала в трунi! Нi за що!..

Вона дуже розхвилювалася:

– Це смерть! Знiмiть зараз же присвяту!

Пам’ятаю, я трохи навiть образився. Я зняв присвяту.

…Через кiлька рокiв, коли Вiра Холодна виступала в Одесi, а я спiвав у Ростовi-на-Дону, в номер готелю менi подали телеграму з Одеси:

«Померла Вiра Холодна».

І я до пiснi «Вашi пальцi» вiдразу ж повернув присвяту…»


ВАШИ ПАЛЬЦЫ

Вере Холодной

Ваши пальцы пахнут ладаном,
А в ресницах спит печаль.
Ничего теперь не надо Вам,
Никого теперь не жаль.

И когда Весенней Вестницей
Вы пойдете в синий край.
Сам Господь по белой лестнице
Поведет Вас в светлый рай.

Тихо шепчет дьякон седенький.
За поклоном бьет поклон.
И метет бородкой реденькой
Вековую пыль с икон.

Ваши пальцы пахнут ладаном,
А в ресницах спит печаль.
Ничего теперь не надо Вам,
Никого теперь не жаль…

…А взагалi, правий був той мудрець, котрий якось зауважив: «Кожен з нас – сам коваль свого щастя».

Подумав i додав:

«І нещастя, мiж iншим, теж…»




Частина перша

Рiк 1915-й

Санiтар-доброволець 68-го санiтарного поiзда, що курсував мiж передовою i Москвою


Якось у московськiй квартирi по Ново-Басманнiй, 28 кiноактриси Вiри Холодноi, що вже тодi була шалено популярною, з’явився незваний гiсть: солдат, високий i дуже худий, вiн був в обмотках, що обвисли у нього вiд колiн i до розбитих армiйських черевикiв жовтого кольору – здаеться, англiйських, шинеля рядового висiла на ньому, як на кiлку. Вiд нього пахтiло йодом i ще бозна-якими медикаментами – хатня робiтниця Глашка, впускаючи прибульця, зморщила свiй маленький кирпатий носик – вона звикла до iнших пахощiв тих, хто вiдвiдував ii господиню…

– Хто там? – виглянула з сусiдньоi кiмнати сестра Вiри Софiя. – Яка ще така нагальна потреба так рано? Та й Вiра Василiвна збираеться в кiноателье на зйомки.

– Та якийсь… кавалер, – по простотi своiй душевнiй бовкнула домробiтниця, маючи на увазi поклонникiв своеi господинi, яких уже тодi було без лiку i якi «дiставали» ii навiть удома. – Каже, що з хронту… То впускати й з ласкою вiтати, а чи, може, той… утришия?…

– Гла-ашко??! У тебе ж i жаргон! Скiльки разiв казати, щоб iз гостями поводилася ввiчливiше! Впускай гостя, як ти кажеш, з ласкою, а я про нього передам Вiрi…

І гукнула кудись у глибину помешкання:

– Вiру-усенько, агов?! Менi гостя приймати, чи ти сама ясним сонечком виглянеш?

У руках гiсть м’яв солдатський кашкет з облупленою кокардою.

Солдат, як виявилося щойно, прибув iз фронту i вiдразу ж з вокзалу подався на квартиру Вiри Холодноi.

Осiнь 1915 року була в розпалi.

У розпалi була i вiйна, що ii згодом назвуть Першою свiтовою – мiж нiмецько-австрiйським блоком i Антантою. У вiйну було втягнуто 38 краiн з населенням понад 1,5 млрд чоловiк – 87 вiдсоткiв тодiшнього людства.

Военнi дii точилися в Європi, Азii, Африцi, у водах чотирьох океанiв i багатьох морiв. У ходi вiйни до збройних сил було призвано понад 73 мiльйони чоловiк!

Найбiльш гострими та непримиренними були суперечностi мiж Нiмеччиною i Великобританiею, Нiмеччиною i Францiею, мiж Росiею з одного боку i Нiмеччиною та Австро-Угорщиною з другого (iснували також суперечностi мiж СШA та iншими краiнами).

Нiмцi, крiм усього, планували анексувати Украiну, Прибалтику та ряд iнших територiй Росii.

Нiмеччина 1 серпня 1914 року оголосила вiйну Росii – Росiя ще ранiше оголосила загальну мобiлiзацiю.

На той час – весна 1915-го – росiйськi вiйська в Польщi й Прибалтицi вели обороннi боi й несли невиправдано високi втрати.

Союзники Англiя i Францiя не допомагали Росii на Європейському фронтi. Руська армiя – i про це вже всi знали в краiнi, – стiкала кров’ю на чотирьох фронтах: Пiвнiчному, Захiдному, Пiвденно-Захiдному i Кавказькому – де вела вiйну з Туреччиною.

У серпнi 1915 року становище на Пiвденно-Захiдному фронтi стане просто катастрофiчним: вже збиралися здавати Киiв i вiдводити вiйська за Днiпро.

У листопадi вiйна вiдчувалася в Москвi чи не на кожному кроцi. Вiдкрилося багато шпиталiв, на вулицях значно збiльшилося поранених та iнвалiдiв – безруких i безногих, на вiзках… Один за одним вiдбувалися додатковi призови до вiйська.

Інвалiди, безногi, а часто й безрукi, прохаючи милостиню, спiвали зi своiх вiзкiв:

«Братишка с фронта без ноженьки явилси, а женушка ево с тыловиком скурвилси…»

Преса переповнювалася тривожними повiдомленнями з фронтiв, у кiнотеатрах «крутили» военну хронiку i навiть був випущений фiльм «Друга Вiтчизняна вiйна 1914–1915 рр.».

По всiй Росii тривала патрiотична кампанiя: «Вiдсилаймо рiздвянi подарунки солдатам на фронт». На цю тему було офiцiйно оголошено про проведення кiнематографiчного тижня.

Збиранням засобiв з благодiйницькою метою займалися вiдомi артисти театру на чолi з Л. В. Собiновим. Вони продавали за великi грошi листiвки, випущенi в десятках i сотнях тисяч примiрникiв, з репродукцiями «Пораненого солдата» – так народ назвав те зображення. Цей плакат надихнув художника Б. Кустодiева на створення плаката «За свободу» у 1917 роцi, на якому теж був зображений солдат, але який вже мiцно стискав гвинтiвку.

Найяскравiшим i безперечно талановитим був плакат художника Л. Пастернака «На допомогу жертвам вiйни» (1914). На ньому художник не показував бою i не акцентував увагу на ранах. Вiн бачив у солдатовi не хороброго вояку, який осатанiло знищуе ворога, а перш за все – людину, яка стомилася вiд тяжкоi роботи, вiд моральноi вiдповiдальностi за пролиту кров. Тож i гвинтiвка була демонстративно вiдставлена вбiк, а голова солдата безвiльно опущена. І це сприймалося не просто як слабкiсть пораненого, нi, це було небажання бачити окопи, стрiляти i навiть чути пострiли. Увесь збiр коштiв пiд час кiнематографiчного тижня негайно надходив до фонду Червоного Хреста. У тi днi в газетах можна було прочитати оголошення: «Солдату в окопи». У фойе театру Ханжонкова артистами Бауером, Кораллi, Холодною, Полонським, Башиловим, Азагаровим та iншими продавалися «рiздвянi подарунки солдату в окопи». Оголошення подiяло. Глядачi, якi багнули побачити знаменитих улюблених артистiв, чи не лавиною ринулися в кiнотеатр. Кiнохронiка увiковiчнила цю подiю, але на стрiчцi, що й нинi збереглася, хоч i поганоi якостi, Вiра Холодна, мабуть, не бажаючи себе афiшувати, в бiльшостi вiдверталася вiд об’ектива.

Довгов’язий солдат, який негадано з’явився в квартирi Вiри Холодноi, теж був з фронту…



– Так що той… чорт принiс санiтара, – доповiла Глашка господинi.

– По-перше, скiльки тобi казати, Глашо, щоб ти так не висловлювалася у моiй присутностi, i взагалi у моему домi (Глашка винувато розвела дебелими руками iз закачаними по лiктi рукавами: що, мовляв, вдiеш, як зiрвалося з язика), нечистих не згадувала бiльше, а по-друге: який… санiтар? Звiдки… санiтар? Чому в мiй дiм прийшов якийсь там… санiтар?

– Звiдки вiн, я не знаю, але казав, що з поiзда, – подивувалася «старша, куди пошлють» господинi, що та не може збагнути таких простих речей. – Вiн iз тих, iз братiв, якi за больними ухажують. От i санiтар.

– Я маю на увазi, з якого вiн… поiзда? – вже почала дратуватися господиня.

– Коли санiтар, то з санiтарного поiзда, вестимо, – кухарка вжила росiйське слово, хоч зазвичай, будучи родом з Полтави, розмовляла в домi Холодних, як вона сама казала, «тiко по-нашому», себто по-полтавському, i додала, як про щось вiдоме всьому свiтовi: – Якщо санiтар военний, то знать, i прибув вiн iз военного поiзда, яким ото перевозять больних. Чи то пак, поранених.

– Менi ще тiльки санiтарного поiзда не вистачало! Чого йому треба?

Глашка подумала-подумала i щиросердо зiзналася:

– А дiдько його вiдае! Вiн менi не доповiдав. Тiко сказав: хочу, каже, бачити госпожу Холодну Вiру Василiвну. А коли людинi чого забандюриться… Не iнакше, як ваш, Вiро Василiвно, ще один той… воздихатель. Їх у вас!.. Як на Шарику блiх!

– Гла-ашко?!.

– Тю! Та що я таке сказала? У вас же оцих самих, як iх… поклонникiв пiв-Москви набереться – якщо не бiльше!

– Гаразд, запроси того, як ти кажеш, воздихателя iз санiтарного поiзда. У мене усякi поклонники, тiльки з санiтарного поiзда ще не було.

– A тепера, знацця, будуть.

– Я вже стомилася з тобою балакати! Проси гостя до вiтальнi. А я зараз вийду. Тiльки щось менi неспокiйно на душi. Сон сьогоднi снився…

– Який? – насторожилась Глашка, яка вважала себе вiдгадьком снiв – i простих, i навiть вiщих.

– Ластiвочка у вiконце билася. А ще тато, як була маленькою i ми жили у Полтавi, бувало, казав, що це…

– Хi-i!!. Точно! – кухарка посмiла перебити свою господиню. – Я сама з Полтави, звiдки ваш батечко, Вiро Василiвно, взяв мене ще малою, дак пiдтверджую: такий сон значить вiщуе якiсь вiстi. Ластiвка б’еться у вiкно, увi снi чи й так – чекай, знацця, вiстей!

– Добрих чи…

– Це вже як Господь пошле, – вдалася до дипломатii кухарка. – Йому виднiше, що нам посилати.

– Тебе не переслухаеш, – всмiхнулась Холодна. – Та гаразд… Чого стоiш?

– А куди я маю бiгти? – з готовнiстю запитала кухарка.

– Не бiгти, а запрошуй того санiтара. Якщо вiн iз фронту, то неодмiнно з якимись вiстями. Господи, Господи, хоч би з добрими. Володя на фронтi, а там нинi…

– Еге, нинi Москва чутками повниться, що на хронтi кепськi дiла, – зiтхнула кухарка. – Доблеснi руськi вояки нiяк клятому германцю не всиплять як слiд, – i Глашка почовгала запрошувати «того санiтара».



До вiтальнi господиня не зайшла, а вбiгла – легка, нiби нечутна i нiби й не торкалася пiдлоги своiми стрункими ноженятами, вбiгла, застiбуючи на ходу халат лiлового кольору.

– Ви… iз санiтарного? – до гостя притьмом. – Себто, як я розумiю, з фронту? – Придивилась пильнiше до солдата в благенькiй шинельчинi рядового, в обмотках, що обвисли вiд колiн i до черевикiв, який м’яв у руках солдатський кашкет з витертою кокардою i, здаеться, трiснутим козирком. – Саша-а?… Ви?… Котрий Шурко? – посмiхнулась i повернулася до Глашки, яка тiнню виросла позад неi. – Який же це санiтар? Із санiтарного поiзда? Та це ж, хоч i в солдатському обмундируваннi, Саша… Себто Олександр… Олександр Вертинський – артист, спiвак, поет i композитор.

– Та дiдько iх розбере, – добродушно пробурчала кухарка. – Представився, що санiтар iз поiзда, то i я так бовкнула.

– Сашо, ви звiдки? – повернулась господиня до гостя. – І чому ви сказали Глашi, що санiтар iз поiзда?

– Перед вами, Вiро, i справдi той, кого ви назвали санiтаром, i зворушений, – Сашко Вертинський, – вiн злегка i мило гаркавив, i Холоднiй було приемно слухати його вимову, вiд якоi вона вже почала вiдвикати. – Артист, спiвак, поет i композитор. Поет, як казав менi ще Володя Маяковський перед самою вiйною, – вiд Бога. А вiн у поезii розбираеться – у своiй i в чужiй. Та й Маринка, котра Цветаева, схвально вiдгукувалася про моi вiршованi спроби, а це така вередлива панiйка, якiй догодити трудно… Крiм усього, ще й ваш вiрний поклонник. Але й ваша Глаша не перекрутила, коли доповiдала вам, що прибув санiтар… Я й справдi санiтар – принаймнi до сьогоднiшнього дня ним був. І справдi я прибув звiдти, де терпить крах руська зброя – iз прифронтового госпiталю. Як у тих краях кажуть, шпиталю.

– Сашо, ви навiть не уявляете, яка я рада вас бачити – живим i здоровим. Хоч i в бiднiй солдатськiй шинелi, яку ви, сподiваюсь, швидко помiняете на фрак. Чи на костюм П’еро…

– Нi, Вiро, це ви навiть не уявляете, як я радий бачити вас! Пiсля фронтових злигоднiв, пiсля всього пережитого, пiсля просякнутих медикаментами купе, переповнених закривавленими бинтами i стогоном та криками поранених, котрi й увi снi кидаються в атаки з багнетами наперевiс, i раптом… Раптом передi мною диво. Незрiвнянна зiрка нашого кiнематографа, нашого нiмого синема. І чарiвна жiнка, яку менi несила забути. Та й для чого, як ви – найбiльше мое щастя. І я стою перед вами, артист, спiвак, поет i композитор, i до всього ж ще й санiтар. О, Боже, за вiщо менi таке щастя, бачити вас, Вiро? Не знаю, чи й заслужив це щастя у Господа.

– Якщо послав, знацця, заслужив, – вставила з-за спини Глашка.

Але гiсть не звернув на ту реплiку уваги.

– Мабуть, тому менi так хочеться казки. Такоi собi… глупоi, наiвно-дитинноi. І хоч трохи пестощiв. Невже я iх не заслужив? А знаете, – вiн все ще говорив збуджено, швидко, не спускаючи з неi захоплених i закоханих очей. – Я йдучи… Нi, я летiв сюди на крилах вiд вокзалу i придумав дорогою вiрш. Який присвятив вам. Ви хочете послухати? – Вона кивнула й зашарiлася. – Ось вiн, творiння мое, присвячене вам, зiрко наша!

І продекламував iй вiрш «Я сьогоднi смiюсь над собою…», прочитав у своiй незбагненнiй манерi, злегка i мило гаркавлячи, i водночас наче розiграв перед нею маленьку п’еску (за це вона й любила слухати вiршi у його виконаннi):

Я сегодня смеюсь над собой…
Мне так хочется счастья и ласки,
Мне так хочется глупенькой сказки,
Детской сказки наивной, смешной.

Я устал от белил и румун
И от вечной трагической маски,
Я хочу хоть немножечко ласки,
Чтоб забыть этот дикий обман.

Я сегодня смеюсь над собой:
Мне так хочется счастья и ласки,
Мне так хочется глупенькой сказки,
Детской сказки про сон золотой…

– «Мне так хочется счастья и ласки»… – повторила вона замислено й по хвилi зiтхнула: – Ви тут не оригiнальний iз своiм бажанням, Сашо: кому не хочеться щастя й ласки? Але ви прибули до мене так нагально не для того, аби поскаржитися, чого вам не вистачае?

Та вiн ii, здаеться, не слухав. Випалив одним духом:

– Як вам личить цей лiловий халат! І взагалi, лiловий колiр. Я неодмiнно це використаю у своiх пiснях… Ви – королева! Так, так, королева!

– Дякую, приемно, але… Я простого роду, Сашо. Дочка викладача полтавськоi гiмназii, яку мама колись у дитинствi ласкаво називала «полтавською галушкою». А ви – королева!

– О, нi, ви таки королева! Екрана! Там, на екранi, ваше королiвство! І це кажу вам я, Сашко Вертинський, який нiколи i нi в чому не помиляеться.

Вiн, Олександр Вертинський, i справдi чи не першим назве Вiру Холодну королевою екрана, i цей титул всi пiдхоплять, i вона справдi звiдтодi й по нашi днi утвердиться у своему новому званнi.

– Вiро Василiвно, ви навiть на уявляете, як вам личить…

Вiн не криючись нею милувався.

– Лiловий колiр?

– Так, так, колiр бузку.

– Додайте: полтавського, я ж бо з Полтави. А там такi бузки!

– І в Киевi – а я з Киева родом, – теж росте чарiвний бузок. Лiловий бузок.

– Я зворушена вашою увагою, Сашо, котрий санiтар iз санiтарного поiзда.

– Нi, нi, це я зворушений… Я просто отямитись не можу, що бачу перед собою саму Вiру Холодну, королеву нашого екрана, чарiвну жi-i…

– Ах, облиште! Хоча… мерсi. Зворушена вашою ласкою i увагою, Сашо, котрий iз санiтарного прифронтового поiзда… До речi, ви ж не за цим прибули – аби похвалити мiй халат лiлового кольору?

– Цiлком доречно, – схопився Вертинський. – Даруйте, Вiро Василiвно. Побачивши вас, та ще так зблизька, я й геть розгубився. Чи, швидше всього, вознiсся у поетичне захмар’я…

– Прошу вас спуститися на нашу грiшну землю.

– Спускаюся, а заодно скажу, чого я до вас прибув. Крiм того, що я щасливий вас бачити, я ще й маю конкретне завдання… Себто прохання. Передати вам листа, що його й привiз вiд…

– Невже вiд… Володi?

Тiеi ж митi в кiмнатi наче зiйшло вранiшне сонечко («Як вона засяяла! І лише вiд згадки про свого чоловiка», – ревниво вiдзначив про себе Вертинський).

– Так, так, вiд прапорщика Холодного. Себто од вашого чоловiка. Прошу, – з цими словами вiн дiстав з-за обшлага шинелi доволi зiм’ятий трикутничок якогось рожевого кольору. – Пан прапорщик дав менi його в госпiталi i просив…

– Боже, Володя в госпiталi?

– Для воiна краще потрапити в госпiталь, анiж у полон.

– Та давайте сюди листа, – Холодна схопила трикутничок, гарнi руки ii з довгими виразними пальцями злегка тремтiли.

– Я… я мушу вас залишити. На якийсь час. Аби наодинцi прочитати листа. Почекайте мене тут…

– О, я ладен вас чекати хоч i все життя!

– Ви невиправний, пане Вертинський!

І крикнула вглибину помешкання:

– Глашо?! Де ти подiлася, Глашо?? Пригости пана санiтара… Себто Сашу… Себто пана Вертинського чаем з нашим варенням…

– Котре iз квiток троянд?

– Так, котре iз пелюсток троянд.

– І ватрушки подати? – нарештi вигулькнула з глибини помешкання кухарка.

– І ватрушки теж… А я зараз… зараз… І взагалi, пригости…

– Чим же ще – крiм варення iз квiток троянд i ватрушок?

– Чим хочеш. Усим, усим, що е в нашому домi достойне такого гостя. Не менi тебе вчити. А я зараз… зараз… Боже, Боже, Володiнька в госпiталi! Може, Володiнька при смертi, а я… я…

Вибiгла.

– Всiдайтеся зручнiше, пане, котрий санiтар, – по-простецькому запросила Глаша. – А я зараз принесу вам чаю з варенням iз квiточок троянд. Та ще й з ватрушками. А там подивлюся, що в нашому домi ще е достойне такого гостя…




Частина перша-2

Киiв – моя перша й остання любов

Мiй дорогий, мiй любий Киiв




Ім’я при народженнi: Вертинський Олександр Миколайович.

Роки життя: 9 (21) березня 1889 року – 21 травня 1957 року.

Мiсце народження: м. Киiв, Росiйська iмперiя.

Громадянство: СРСР.

Професiя: поет, виконавець пiсень, естрадний артист, кiноактор, композитор.

Що пов’язуе з Украiною: вiн писав i спiвав росiйською мовою, але був украiнцем iз роду Гоголiв-Яновських.

Повернення: за 14 рокiв на батькiвщинi Вертинський дав близько 2000 концертiв.


Тут маеться на увазi рiд Миколи Васильовича Гоголя, украiнського i росiйського письменника, чий батько, теж письменник, Василь Панасович, автор водевiлiв з украiнського побуту, мав ще й прiзвище Яновський. Власне, це було первiсне, родове прiзвище полтавських Гоголiв, але вже дiд Афанасiй Дем’янович, залишивши духовне поприще – був священиком, – поступив у гетьманську канцелярiю: саме вiн i додав до свого прiзвища Яновський, друге – Гоголь, що мало продемонструвати походження його роду вiд вiдомого в украiнськiй iсторii XVII cтолiття полковника i наказного гетьмана Вiйська Запорозького Євстафiя (Остапа) Гоголя. Став вiдтодi йменуватися Гоголем-Яновським – як i всi його нащадки. Але прямих документальних свiдчень про походження полтавських Гоголiв вiд легендарного Остапа Гоголя немае. Письменник Микола Гоголь носив уже одне прiзвище, вiдкинувши друге – Яновський.



З приводу того, що Олександр Вертинський писав не украiнською, а росiйською мовою… А якою вiн мiг писати в Росiйськiй iмперii? Та й що тут скажеш – не вiн перший, не вiн i останнiй. Тодi росiйська мова (справдi, як захоплено вигукуватиме Тургенев «О велик и могуч русский язык!») була панiвною i в Украiнi, як мова iмперii. Це стало причиною того, що ранiше за нього Микола Гоголь, щирий, стовiдсотковий украiнець, теж писав цiею мовою, яку вiн називав по-своему: «владычной». Та й сьогоднi в незалежнiй Украiнi вона теж… Якщо й не стовiдсотково панiвна, то все ж ще мiцно зберiгае значнi елементи своеi панiвностi. Але з цього приводу можна назвати i взагалi неймовiрнi випадки (як росiяни кажуть: из ряда вон выходящие!).

Володимир Набоков… Народився 22 квiтня 1899 року в Петербурзi, на великiй Горськiй вулицi, 47, у сiм’i росiйського полiтика Володимира Дмитровича Набокова та Олени Іванiвни, уродженоi Рукавишниковоi. У 1919 роцi родина Набокових емiгрувала з Росii, залишивши Крим разом з регулярними частинами Бiлоi армii. Володимир Володимирович прожив першу чверть життя в Росii, другу в Нiмеччинi, третю в Америцi й останню у Швейцарii, де вiн i помер року 1977 – лауреатом Нобелiвськоi премii. Про себе Набоков говорив:

«Я американський письменник, народжений у Росii, отримав освiту в Англii, де я вивчав французьку лiтературу перед тим, як на п’ятнадцять рокiв переселитися в Нiмеччину… Моя голова думае по-англiйськи, мое серце говорить по-росiйському, а мое вухо чуе по-французьки…»



Жив та був – нинi за енциклопедичними епiтетами «блискучий, самобутнiй художник XIX – початку XX ст.» – Михайло Олександрович Врубель.

Його доля трагiчна – вiн багато страждав i навiть роками знаходився на межi безуму, але надходило просвiтлiння, i вiн знову брався за роботу – талановитий художник, автор монументальних розписiв, станкового живопису, графiки, скульптури.

У 1902 роцi у нього вперше виявилися ознаки душевноi хвороби, що прогресувала: хоч у перiоди ясноi свiдомостi вiн iз жадiбнiстю накидався на роботу.

Його лiкар пiзнiше згадуватиме:

«Це був художник-творець усiею своею сутнiстю, до найглибших таемниць психiчноi особистостi. Вiн творив завжди, можна сказати, безперервно, i творчiсть для нього була такою ж легкою, як дихання. Поки живе людина, вона дихае. Поки дихав Врубель – вiн все творив».

Його не стане у роцi 1910-му.

Смерть вiн зустрiне як свою рятiвницю, як визволення…

Олександр Блок скаже над його могилою:

«Врубель прийшов до нас як вiсник, все одно як у лiлову нiч яскраве золото ясного вечора. Вiн залишив нам своiх Демонiв, як заклинателiв проти лiлового зла, проти ночi. Перед тим, що Врубель i йому подiбнi трохи вiдкривають людству раз у сторiччя, я умiю тiльки тремтiти».

Михайло Олександрович народився в Омську, в сiм’i офiцера.

Малювати почав з п’яти рокiв.

Гiмназiйнi роки в основному провiв в Одесi.

Закiнчив юрфак Петербурзького унiверситету, пiсля армiйськоi служби стае студентом Академii художеств.

У 1884 роцi Врубель закiнчуе навчання i погоджуеться приiхати на запрошення до Киева та очолити там роботи по реставрацii живопису в старовиннiй Кирилiвськiй церквi.

І мова йшла не лише про вiдновлення фресок, але й про створення нових речей замiсть утрачених.

Трудно йому було в Киевi (без зв’язкiв, без надiйного заробiтку), але тримався. «Мания, что непременно скажу что-то новое, не оставляет меня», – писатиме вiн батьковi.

Кирилiвська церква – пам’ятник архiтектури Давньоi Русi. Споруджена в серединi XII столiття на пiвнiчнiй околицi тодiшнього Киева, в урочищi Дорогожичi. Там, де сходилися шляхи – з Вишгорода, Чернiгова, Новгорода, Смоленська та iнших мiст. А шлях той, що вiв до пiвнiчних ворiт Киева, у тiм мiсцi звався Дорогожищем i знаходився «пiд святим Кирилом». У XII–XIII столiттях храм родового монастиря чернiгiвських князiв Ольговичiв був княжою усипальницею. Пiзнiше там поховають князя Святослава Всеволодовича, одного з персонажiв «Слова о полку Ігоревiм».

У 80-х роках XIX столiття в церквi вiдбувалися великi реставрацiйнi роботи, оновлювався стiнопис. Їх виконували учнi Мурашка i художник Врубель.

Михайло Олександрович залишив на вiки композицii «Сошествие Святого Духа», «Ангелы с лобарами» (на хорах), «Надгробный плач» i чотири iкони: «Афанасий», «Богоматерь с младенцем» «Иисус Христос» i «Кирилл» для мармурового iконостаса.

Нинi цi iкони е гордiстю украiнського мистецтва, а Кирилiвська церква стала фiлiалом Софiйського музею.

Пробувши 5 рокiв у колишнiй столицi Давньоi Русi, Врубель виiде до Москви i бiльше до Киева не повернеться. Але коли якось наприкiнцi його страдницького життя художника запитають про його першу любов, вiн умить просвiтлiе i вигукне, як на духу:

– Киiв – моя перша й остання любов![1 - Кiнорежисер О. Бортко живе й працюе в Москвi (найзнаменитiший його фiльм – «Тарас Бульба»). З iнтерв’ю кiнометра:– За Украiною нудьгуете?– Звичайно! Все мое дитинство i юнiсть минули тут. У Киевi живуть моi друзi. А якi тут дiвчата! Якби я один ходив по Хрещатику, то там залишилась би протоптана мною стежка… Коли менi дзвонять друзi i скаржаться, що Киiв, мовляв, споганiв, я приiжджаю i завжди вражено дивуюсь: та вiн ще кращим став! Таке це дивне мiсто – як його не псують, а вiн все гарнiший… І все так само правий – вiчно правий i вiчно буде правим, – Микола Васильович Гоголь: рiдко який птах долетить до середини Днiпра!..]

– Киiв – любов моя!..

Цi слова не раз – особливо наприкiнцi свого життя – вигукуватиме, свiтлiючи на виду, Олександр Вертинський…

Із власного зiзнання (його звернення до краян):

«Любi моi земляки! Любi моi кияни! Як вам, очевидно, вiдомо, я украiнець за походженням, крiм того, киянин. Я народився, навчався, виховувався в цьому чудовому, неповторному мiстi. Я вирiс на берегах Днiпра, багатоi, привiльноi, квiтучоi землi, рiвноi якiй немае у свiтi. Я киянин! Кожен камiнь цього мiста я знаю. У фiльмi «Полум’я гнiву» я зiграв своi ролi украiнською мовою! Цим я пишаюся».

На запитання Наталi Ужвiй звiдки у нього справжнi украiнськi iнтонацii, Вертинський вiдповiв: «Таж я тут народжений. Це ж моя батькiвщина, моя любов i мiй Киiв, моя пiсня, що вперше зародилася, забринiла i на два крила пiднялася саме тут, на схилах Днiпра, у сивому i вiчно юному градi Кия…»

І коли я чую, як лунае пiсня «Як тебе не любити, Киеве мiй», то нi-нi, та й вчуеться раптом i його неповторний голос:

Грае море зелене,
Тихий день догора.
Дорогими для мене
Стали схили Днiпра.
Де колишуться вiти
Закоханих мрiй…
Як тебе не любити,
Киеве мiй!..

Здаеться, що вiн… Нi, нi, вiн i справдi щойно повернувся зi своiх далеких мандрiв, пiднявся на схили Днiпра, зiтхнув на повнi груди, що нарештi вiн удома…

Спить натомлене мiсто
Мирним, лагiдним сном.
Ген вогнi, як намисто,
Розцвiли над Днiпром.
Вечорiв оксамити,
Мов щастя прибiй…
Як тебе не любити,
Киеве мiй!

Будинок, у якому вiн народився, стоiть i зараз по вулицi…

Спершу вулиця звалася Кадетською, але за Вертинського була Фундуклеiвською – вiд прiзвища киiвського губернатора, з 1919-го – Ленiна. Нинi – Богдана Хмельницького.

Батько майбутнього артиста Микола Петрович Вертинський був приватним повiреним, але крiм адвокатськоi практики займався журналiстикою. У досить популярному в тi часи «Киевском слове» вiн публiкував своi фейлетони пiд псевдонiмом Граф Нiвер. (Згодом Олександр Вертинський пiд настрiй казатиме: «Я – син графа Нiвера», i дехто, не знаючи його бiографii, сприйматиме це всерйоз.)

Микола Петрович був одруженим i якось закохався в дiвчину на ймення Євгенiя (Ївга) з роду Сколацьких. Дiвчина теж закохалася в одруженого чоловiка, який заради неi покинув дружину. І стали вони жити в цивiльному шлюбi. Шлюбний союз iм так i не вдалося оформити юридично: законна дружина Миколи Петровича навiдрiз вiдмовилася вiддати юнiй особi свого чоловiка та майно. Але й не отримавши вiд попередньоi дружини Миколи Петровича згоди на розлучення, вони жили в злагодi та любовi. Євгенiя Степанiвна народила двох дiтей – дочку Надю i сина Сашка.

У тi часи цивiльний шлюб вважався ледь чи не злочином, його нiхто не схвалював. Ба, його всi засуджували. Засуджували й шлюб Миколи Петровича з молодою Євгенiею Степанiвною, називаючи останню змiюкою лукавою (у законноi жони забрала чоловiка) i взагалi – шалавою.

Євгенiя Степанiвна дуже цим переймалася, була вразливою i легко ранимою – врештi-решт, нервовий зрив забрав ii в могилу.

Батьковi все ж таки якось – з чималими труднощами, – вдалося усиновити власного сина. Вiн так любив свою Женiчку-Ївгу, що життя без неi не уявляв. Пiсля смертi коханоi Микола Петрович зiрвався – став пити по-чорному, пiдхопив швидкоплиннi сухоти i пiшов за своею коханою жоною в iнший свiт.

Сашко, якому на той час виповнилося п’ять рокiв, лишився круглим сиротою. З жалю його забрала мамина сестра Марiя Степанiвна (Надю забере друга мамина сестра Лiдiя Степанiвна, i брат iз сестрою вперше зустрiнуться через багато-багато рокiв).



«В одному з енциклопедичних словникiв про нього сказано гранично коротко: «Артист естради, спiвак, поет, композитор». І перед кожним словом можна поставити «великий».


«100 великих кумиров ХХ века». Москва: «Вече», 2007.



Дружина звала його «добродушний хохол». У листi до неi з Чити на початку 1951 року Вертинський писав: «Я впертий хохол, свого доможуся. При всiй своiй хохляцькiй лiнii я – молодець!» Хоч дружина його була грузинкою (Л. В. Циргвава), своiх дочок вiн вважав украiнками й писав: «Я нудьгую за своею грузинською жiнкою й украiнськими дiтьми». З дитинства в Киевi йому пригадалися «большеглазые украинские дивчата с чудесными певучими переливчатыми украинскими голосами» i бабуся, котра «как и все украинские хозяйки, была большой искусницей в приготовлении всякого рода наливок и настоек, отлично варила и готовила украинскую колбасу. Самая старшая из маминых сестер говорила только по-украински: «Ось тобi, шибенику, конхветки, тiльки не iж усi зразу». Мы разводили костер, жарили на палочках старое украинское сало и пили, пили воздух. Украинский воздух! Воистину то были самые счастливые дни моего детства. Слепые украинские кобзари с сивыми чубами и усами крутили рукоятки своих кобз[2 - «Слепые украинские КОБЗАРИ (видiлення мое. – В. Ч.) с сивыми чубами и усами КРУТИЛИ РУКОЯТКИ СВОИХ КОБЗ…» Тут О. Вертинський дещо у своiх спогадах за давнiстю часу плутае. Рiч у тiм, що кобзи не мали рукояток, якi кобзарi мусили крутити пiд час гри. Ручку мае iнший струнний щипковий музичний iнструмент – лiра. Це т. зв. колiсна лiра (виконавцi на нiй називалися лiрниками), у дерев’яному корпусi якоi встановлено колесо, яке через отвiр у децi торкаеться струни, а обертаючись за допомогою рукоятки, воно примушуе звучати струни.] и рассказывали невероятные истории. Пылкая украинская фантазия… Я любил серебристые украинские тополя, засыпавшие улочки своим теплым легким пухом. А когда сгущались сумерки, высоко в темно-синем украинском небе – прямо над тополем во дворе – занималась звезда. Подавали ужин. На первое был украинский или «гетьманский» борщ… На Подоле мои дорогие сородичи-хохлы, сивые украинцы с чубами времен Запорожской Сечи, торговали макитрами. Летом в Купеческом саду играла украинская труппа: Саксаганский, Садовский, Карпенко-Карый, Заньковецкая».

Киiв тих рокiв був мiстом, в якому всi спiвали. Вертинський, слухаючи все це, i сам почав спiвати. Украiнськi пiснi, яких вiн заслуховувався з дитинства, чулися йому й тодi, коли вже немолодим вiн був далеко вiд батькiвщини, навiть в американських джазових композицiях: «Возьмем хотя бы модный напев «Йес, май дарлин дотер». Разве это не наше, украинское, – «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорницi»?»

Цi спогади дитинства Вертинського свiдчать, що вiн був украiнцем не лише за походженням, а й за вихованням. Але в державi панувала росiйська мова, i першi оповiдання Вертинського, якi з’явились у киiвських журналах i газетах у 1912 pоцi, були написанi саме цiею мовою, як i вiршi. Потiм вiн почав складати мелодii до власних вiршiв, а з 1915 року – i iх спiвати, хоча голосу вiн майже не мав.

Початком авторськоi пiснi були «арiетки» украiнця Вертинського. Саме так вважали i Окуджава, i Галич, чие дитинство минуло в Севастополi. Цi арiетки були далекi вiд рутини модних тодi росiйських романсiв. Всi пiсеньки Вертинського мали змiст, це були пiсеньки-новели, вiршi, покладенi на музику, але не пiдкоренi мелодii, як романси, вiршi на тлi музики. Про що вiн спiвав? Перш за все його приваблювали долi слабких, нещасних, як кажуть – маленьких людей, забутих Богом i суспiльством, в нього ж вони викликали спiвчуття, милосердя, i в подальшому Вертинський нiколи, нi разу в життi не прославляв силу зброi, лише беззбройнiсть i слабкiсть. Епоха вважала жалiсть принизливою для людини. Вертинський оспiвував жалiсть i не соромився жалостi.

Вiн жалiв маленьку балерину, дiвчинку, «кокаином распятую в мокрых бульварах Москвы», а особливо загиблих у непотрiбнiй народу вiйнi, на якiй спiвець сам провiв два роки.

Я не знаю, зачем и кому это нужно,
Кто послал их на смерть не дрожавшей рукой,
Только так беспощадно, так зло и не нужно
Опустили их в вечный покой!

Осторожные зрители молча кутались в шубы,
И какая-то женщина с искаженным лицом
Целовала покойника в посиневшие губы
И швырнула в священника обручальным кольцом.

Вчився вiн чомусь… м-м… не зовсiм добре. Щоб не сказати, кепсько.

Оскiльки ж вчився вкрай незадовiльно, то його iз другого класу Імператорськоi 1-i Олександрiвськоi гiмназii перевели в гiмназiю «простiшу». Але переведення з однiеi гiмназii в iншу не змiнило ситуацiю на краще – навiть iз «простiшоi» гiмназii маленького Сашка Вертинського невдовзi виключать. З «вовчим», як водиться, бiлетом. Правда, лише за неуспiшнiсть.

І Сашковi нiчого не залишалося робити, як податися у «вуличнi унiверситети», добре, що туди «приймали» будь-кого i на успiшнiсть там не звертали уваги, аби вмiв за себе постояти.



…Пiсля довгих рокiв, проведених в емiграцii, Олександр Вертинський у 1943 роцi повернеться нарештi на батькiвщину. Але тiльки у 1990 роцi – тридцять три роки, як його не буде в цьому свiтi, – з’являться мемуари артиста, спiвака, шансонье, композитора.

І там вiн вже вiдведе душу, згадуючи свое дитинство i любий йому Киiв:

«…Багато що я пам’ятаю ясно й виразно, але багато що стерлося з пам’ятi. Що ж залишилося?

Клаптики… Маленькi рiзнобарвнi клаптики… Уривки, шматки минулого, обрiзки й залишки. Ну що ж. Адже ж iз клаптикiв можна зшити, наприклад, ковдру. Чи навiть килим. Правда, вiн буде строкатим, але ж i все життя мое було строкатим, рiзнобарвним.

Згадуючи дитинство, я бачу Киiв. Мiй дорогий, любий Киiв. Яснiше всього я бачу його весною. Ми жили тодi на Фундуклеiвськiй вулицi. Вулиця та пiднiмалася вiд Хрещатика вгору i, дiйшовши до Пироговськоi, мальовничо спускалася вниз, до Єврейського базару. Поруч з нашим будинком було квiтникарство Крюгера, а на протилежному боцi – анатомiчний театр. Тому на вулицi завжди пахло або квiтами, або трупами.

Киiв, як вiдомо, розташований на горi над Днiпром, i вулицi його крутi й звивистi.

Дев’ятого березня, за православним календарем на «40 мученикiв», у день мого народження, урочисто й пишно приходила весна. Приходила вона точно у визначений день, нiколи не запiзнюючись i не примушуючи себе чекати. Вона приходила, як добрий господар у свiй старий, забитий на зиму дiм, i вiдразу ж бралася до працi. Вiдкривала вiконницi, очищувала снiг з даху, розкутувала молодi яблунi в саду i наводила лад.

Тепер весна приходить неточно, iз запiзненням, iнодi ii навiть не побачиш, i пора року якось непомiтно iз зими та холоду переходить у лiто.

А тодi…

У нашiй квартирi виставляли подвiйнi рами, перекладенi ватою з дрiбно нарiзаним червоним i синiм гарусом. Обережно виливалися в раковину склянки з сiрчаною кислотою. Вiдклеювались вiкна, i в кiмнати вривався березень! Холодний, що пахтiв ще морозцем, гамiрний, голубий i сонячний.

На вулицi хлопчики пускали по калюжах своi класичнi кораблики з газетного паперу i бiгли за ними вниз з гори…

А повiтря! Боже, що це було за повiтря! Кришталеве, крижанисте, яке вдовольняло спрагу i заливало душу радiстю! Перехожi злегка п’янiли вiд нього, як i всi пiдпилi, робилися добрiшими i м’якiшими, частiше посмiхалися, рiдше супились.

Украiнськi дiвчата з великими очима тицяли в руки букетики синiх i бiлих пролiскiв та фiалок, перехожi купували iх так, як нiби це було невiдворотно i природно, i тiльки цього вони й чекали всю зиму.

Вранцi цього дня кухарка Наталка приносила з базару теплi, тiльки-но випеченi «жайворонки» зi складеними крильцями i з чорними родзинками замiсть очей, i казала:

– Ну, паничу, вiтаю вас!

Потiм з маленькоi кiмнатки-конури, вiдгородженоi вiд парадноi передпокоем, висовувалась глуха тьотя Соня – третя i найстарша з маминих сестер. Вона говорила тiльки по-украiнському:

– Ось тобi, шибенику, конхветки, тiльки не iж усi зразу! – i дарувала менi круглу коробочку монпансье. Вони були дуже смачнi. І це було все. Далi я не пам’ятаю, щоби хто-небудь робив подарунки. А втiм, якось менi подарували голубий м’ячик. Але вiн був з дiркою».

У ранньому дитинствi Сашка не стало батька i матерi. Його, насильно розлучивши з рiдною сестрою, виховували родичi, якi при всьому iхньому бажаннi не могли замiнити йому батькiвське тепло.

«Менi виповнилось десять рокiв. Я тримав iспит у пiдготовчий клас Киiвськоi першоi гiмназii. Іспит я здав блискуче – на п’ять. Тiльки по Закону Божому отець Семен задав менi пiдступне запитання:

– Якого дня Бог створив мишей?

Як вiдомо, створення свiту йшло за визначеним розкладом. Був точно вказаний день, коли Бог створив тварин. І цей день менi був точно вiдомий, але я нiяк не мiг собi уявити, щоб Бог займався створiнням непотрiбних i шкiдливих гризунiв. Тому, подумавши, я сказав:

– Бог мишей не створював… Самi завелись!..

Екзаменатори розсмiялися. І все ж я отримав п’ять.

Весь пiдготовчий i перший класи я навчався вiдмiнно. Потiм щось наче трапилося зi мною. Що саме – не вiдаю. Але я став вчитися гiрше й гiрше. І нарештi мене вигнали з другого класу тiеi аристократичноi гiмназii, яка на той час стала називатися Імператорською 1-ю Олександрiвською гiмназiею i зовсiм «задерла носа». А втiм, на гiмназичному жаргонi вихованцiв ii, як i перше, називали «карандашами», не дивлячись на те, що над гiлочками iх срiбного герба з’явилася зверху iмператорська корона.

Мене перевели до гiмназii простiшоi. Була вона на «Новом строении», на Великiй Василькiвськiй вулицi, i йменувалася «Киiвська 4-а гiмназiя». Ми всi, хлопчики, були патрiотами своiх гiмназiй, зневажали iншi гiмназii. Але найбiльше задоволення полягало у тому, щоб лупити «карандашiв», «аристократiв».

З трудом переходив я з класу в клас, з переекзаменовками i двiйками, i нарештi був урочисто вигнаний iз п’ятого класу.

У чому ж тут рiч? Адже я був тямковитий i не дурний хлопчик.

Очевидно, в неправильному вихованнi. Тiтка моя, Марiя Степанiвна, молода, але досить зiпсована самодурством, не мала анiякоi уяви про виховання дiтей, i тим бiльше хлопчикiв. Вона сердилась, кричала i змушувала мене сидiти з пiдручниками до пiвночi. Погуляти, побiгати з друзями, покататися на санках чи ковзанах менi не дозволялось.

Власне, тiтка й навiяла менi вiдразу до навчання.

– Ти двiечник! – суворо говорила вона.

А якщо я все ж таки вивчав уроки, все одно наказувала:

– Повторюй пройдене!

– Вчи далi!

Тобто я був прикований до пiдручникiв, як каторжанин до ядра, i виходу не бачив нiякого.

«Вчи не вчи – рятунку немае!» – думав я i став обдурювати ii i манкiрувати навчанням. У задачник Євтушенського, наприклад, я клав яку-небудь цiкаву книжку – «Таемничий острiв» Жюля Верна або «Вершник без голови» Майн Рiда. Вдаючи, що я вчу, я бубонiв щось уголос, щоб тiтка думала, нiби я працюю, i запоем читав тi цiкавi романи. А в гiмназii у вiдповiдностi iз моiми знаннями йшли одиницi та двiйки.

Дома за такi оцiнтки мене по суботах чекала кара. Тодi я став пiдробляти оцiнки, переправляючи iх на четвiрки й п’ятiрки. Врештi-решт, все це стало явним.

Чоловiк Марii Степанiвни, Іларiон Якович, був загалом добрий i тихий чоловiк, але зовсiм безвiльний. Вiн нiчого не мав проти перебування в його домi «бiдного родича» i нiколи не шкодував грошей нi на оплату мого навчання, нi на мiй одяг, хоч отримував скромне жалування, щось бiля двохсот рублiв на мiсяць. Але коли рiшуча дружина вимагала екзекуцiй, тихий Іларiон Якович нещадно сiк мене на кухнi козацькою пугою. Цi катування тiльки озлоблювали мене. «Врятувати» мене, очевидно, вже було неможливо. Тим бiльше, що душа моя тяглася зовсiм не до математики, а до мистецтва…

Лежачи ночами на скринi в передпокоi, на грубому солдатському килимi, увесь у синяках, побитий i зневажений, я гiрко плакав i люто мрiяв про те, як я колись обiллю бензином тiтчине лiжко, i як вона буде корчитися у полум’i, i як згорить увесь цей проклятий дiм. Тепер я, звичайно, дивлюсь на все це iншими очима. Врештi-решт, виховувати чужих дiтей нiхто не зобов’язаний, i я обходився iм, очевидно, в немалi грошi. Спасибi, що хоч не помер з голоду…»

Маленький Сашко заздрив своiй двоюрiднiй сестрi, якiй дозволяли вiдвiдувати драматичну школу Лисенка, йому подобалось слухати спiв кобзарiв та лiрникiв, церковний хорал. Патефони були тодi не у всiх, тож жива музика i сформувала естетичну пристрасть майбутнього артиста. Але артистом Вертинський стане пiзнiше, а тодi…

«Я виростав вовченям. Почав красти, цупив грошi з комода, вiдкриваючи його ключами, забутими де-небудь, прихоплював дрiбнi речi i продавав iх на товкучцi. За крадiжки мене били ще сильнiше i ще наполегливiше. Але я i далi крав, i як з мене не вийшов злочинець, досi збагнути не можу. За всiма законами логiки, я мусив би стати злочинцем».

Тодi ж вiн здружився з босяками та пройдисвiтами, крав у лаврських печерах, рано почав курити… Але, як вважають його бiографи, гени таки взяли гору. Адже мати його була витонченою аристократкою, батько – вiдомий у Киевi адвокат, який захищав бiднякiв безкоштовно, а грошi для життя заробляв, виграючи гучнi процеси багатоi клiентури. Але ставати адвокатом, як батько, Сашко тодi не мрiяв.

«Моею стiйкою мрiею було стати церковним служкою. Ще в дитинствi ранньому, зворушений красою богослужiння, я мрiяв потрапити в iхне число. Але доля довго не посмiхалася менi. І раптом якось на уроцi Закону Божого отець Троiцький запитав:

– Хто з вас може вивчити напам’ять шестипсалмiе, щоб прочитати його завтра в церквi?

Я пiдняв руку. Я мiг вивчити що завгодно за кiлька хвилин. Читав я досить добре, адже вже тодi у мене були всi задатки актора.

– Ну, спробуй!..

Я взяв до рук книгу псалмiв i з почуттям, зi смислом i зупинками прочитав все одним духом вiд дошки до дошки, не шкодуючи барв та iнтонацiй. Батюшцi сподобалось мое читання.

– Молодець, – похвалив вiн. – Приходь завтра ранiше до вiвтаря, вибереш собi стихар.

Отже, моя мрiя збулася! Чи варто говорити, що я не спав усю нiч. До ранку я знав шестипсалмiе бездоганно. Прийшовши увечерi до церкви за двi години до початку служби, я перш за все кинувся примiряти стихарi. На жаль… Жоден з них менi не годився. Я був довгов’язий i худий, а стихарi були зшитi на звичайний рiст i ледве доходили менi до колiн.

– Читай без стихаря, – велiв батюшка.

Але який же iнтерес це був би менi! Я зi злiстю швиргонув стихарi кудись у куток i сказав:

– Хай вам монахи читають!

І пiшов…

Як я заздрив пожежникам! Я мрiяв, що як виросту, неодмiнно стану пожежником. А тут ще як на зло – вражаючий приклад. Серед дружинникiв був один наш гiмназист восьмого класу. Красунчик-хлопець, високий, стрункий i сильний. Вiн здавався менi справжнiм героем. У дитинствi сам iз собою я грав тiльки в пожежникiв. Враховуючи мое захоплення, один пожежник продав менi зламану мiдну каску, власне кажучи, – пiвкаски – за рубль, який я того ж дня викрав iз комода тiтоньки. Це була велика тодi сума грошей – випороли мене аж так! Тiльки тепер я розумiю смисл моiх вчинкiв. Усе це були симптоми i ознаки мого непереборного бажання i покликання бути актором…

Серед киiвськоi молодi було багато хлопцiв i дiвчат, яким безтямно хотiлося грати, тобто показувати себе на сценi. Ми йшли на все заради цього. Складалися копiйками, наймали залу, брали напрокат костюми, самi виклеювали на парканах маленькi, рiденькi афiшки… i грали, грали, грали. За що тiльки не бралися! І «Казань» Григорiя Ге, i «Вовки та вiвцi» Островського, i фарси на кшталт «У чужiй постелi», i навiть «Лихо з розуму»!

Бiлети поширювали самi серед родичiв i знайомих, адже хто з так званоi «широкоi публiки» зважився б вiдвiдувати нашi вистави, цими афiшками спокусившися?…

…Я повинен був спiвати романс «Жалiбно стогне». Я вийшов. Поклонився. Вiдкрив рота, i спазма хвилювання перехопила менi дихання. Я заекав, заекав… i пiшов при гробовiй мовчанцi зали.

Ви думаете, це мене зупинило? Анiтрохи!

Наступноi суботи я з’явився на тiй самiй естрадi в якостi розповiдача еврейських анекдотiв та сценок, мною самим придуманих – завдяки прискiпливим спостереженням на вулицях Подолу, бiля магазину готового одягу.

Того разу я мав великий успiх.

Подiбнi виступи все ж не задовольняли мене. Я мрiяв про театр – справжнiй драматичний театр, у якому гаданий мiй талант мав би розвернутися на всю силу.

Якось на Великий пiст у «Народному домi» на Великiй Василькiвськiй вулицi були оголошенi виступи Бориса Путяти. Ставили «Мадам Сен-Жен». Потрiбнi були статисти. В iхньому числi виявився i я. Коли почались репетицii, знадобилися два мамелюки для особистоi охорони iмператора, якi мусили стояти непорушно, схрестивши руки, коло дверей його кабiнету. Перед з’явою Наполеона вони вигукують по черзi одне лише слово: «Імператор!» Одним з цих мамелюкiв твердо вирiшив стати я. Адже це була роль! У нiй можна було висунутись, думав я. Важливо було тiльки почати. Сказати, нарештi, живе слово зi сцени. Бо статистом так i промовчиш все життя… Три днi i три ночi я не iв, не пив i на всi лади повторював:

– Імператор!

І ось перша репетицiя. Четвертий акт. Кабiнет Наполеона. Мамелюки стоять, схрестивши руки, бiля дверей. Наполеон наближаеться. Зараз вiн увiйде.

– Імператор! – виголошуе перший мамелюк.

– Імпеятой! – повторюю я слiдом за ним.

– Що? Що? – скрививши лице, перепитав Путята. – Що це ще за гаркавий? – накинувся вiн на помрежа. – Кого ви тут виставили? Геть негайно![3 - Борис Путята на той час був вiдомим актором, який грав Наполеона. Незважаючи на негативний вiдгук його про юного Вертинського («Що це ще за гаркавий?… Геть!»), вони з роками, коли «гаркавий» зробиться знаменитим, стануть друзями.]

І мене вигнали. Так через те, що я сильно гаркавив, зламалася моя театральна кар’ера».

На той час – йшла перша руська революцiя, – у Киевi збунтувалися сапери пiд командуванням Бориса Жадановського – учасника революцii 1905–1907 року, вiн у липнi 1905-го, будучи пiдпоручиком 5-го понтонного батальйону 3-i саперноi бригади в Киевi, очолив збройне повстання саперiв, пiзнiше був засуджений до розстрiлу, який замiнили довiчною каторгою. Гiмназисти ходили по мiсту з кухлями, спiвали «Вы жертвою пали в борьбе роковой» i збирали грошi для повсталих.

Бiля Євбазу у повсталих та в натовп вiйська вiдкрили вогонь – було чимало вбитих i поранених.

«Тiтка моя розлютилася.

– Мало того, що ти босяк, вигнаний iз всiх гiмназiй, – кричала вона, – так ти ще хочеш, аби нас всiх арештували через тебе?…

А якось тiтка сказала:

– Де тиняешся, там i ночуй!..

Я став ночувати в чужих пiд’iздах, просиджував ночi на холодних сходинках. А потiм… потiм у мене завелись iншi знайомi та друзi – молодi поети, художники, лiтератори. Я потрапив у середовище богеми. Тут менi стало набагато легше. Адже всiм нам однаково було кепсько, ми дiлилися одне з одним всiм, що в нас було, i жили якось спiльно…»



«А потiм Вертинському по-справжньому поталанило, – писатиме один з його бiографiв. – Волею долi вiн став своiм у будинку Софii Миколаiвни Зелiнськоi – викладачки жiночоi гiмназii, розумноi, освiченоi жiнки, яка була замужем за Миколою Васильовичем Луначарським, братом А. В. Луначарського. У Софii Миколаiвни збирався цвiт киiвськоi iнтелiгенцii. У ii будинку також бували Микола Бердяев, Михайло Кузьмiн, Марк Шагал, Натан Альтман. Інтелектуальне товариство добре вплинуло на Вертинського. Вiн пробуе зайнятися лiтературною працею. «Киевская неделя» друкуе його першi оповiдання; «Портрет», «Моя наречена» i «Папiроси «Весна» написанi в моднiй тодi декадентськiй манерi. В «Киевских откликах» Вертинський публiкуе бiльш реалiстичну рiч – оповiдання «Лялька».

Лiтературне заняття давало мiзерний прибуток, грошi майже не водилися, але вiн мислимими i немислимими шляхами потрапляе на престижнi прем’ери, дивиться заiжджих знаменитостей: Ансельмi, Руффо, Вяльцеву, Шаляпiна, Вавича, Карiйську, Монахова, Собiнова. Пише невеликi театральнi рецензii. Ім’я Вертинського вже вiдоме в середовищi творчоi iнтелiгенцii. Новоявлений автор, купивши на товкучцi ношений фрак, вливаеться в ряди киiвськоi богеми. Вiн вибирае собi роль молодого генiя, скептика, незбагненноi натури».

Швидко чи нi, але Олександр стае помiтною фiгурою серед киiвськоi богеми. Але зводити кiнцi з кiнцями навiть це не допомагало. Аби якось утриматися на плаву, береться за будь-яку роботу: продае листiвки, вантажить кавуни, працюе коректором у друкарнi…

І мрiе про Москву. І навiть збираеться туди – в гонитвi «за славою».

«…І нарештi «невизнаному генiю», в купленому на товкучцi, але ще досить пристойному фраку (як пiзнiше зiронiзуе один гуморист – «осетрина не першоi свiжостi»), набрид рiдний Киiв, i вiн подався до Москви – «за славою», а то б за чим iще! Лише в Москвi, вважав вiн, можна з успiхом розкрити своi таланти – ось тiльки якi? Поки що Олександр i сам цього не знав, але здогадувався, що якiсь таланти у нього все ж таки е», – з Інтернет-видання.



У Москву – вiн тодi про це навiть не пiдозрював, – iдуть з усiх усюд всi «невизнанi генii» за славою. І iх там уже зiбралося-назбиралося, хоч санкцiонований вiдстрiл iх влаштовуй! А тут ще й вiн – все з тими самими претензiями – давай йому славу та визнання, бiлокам’яна столице! Та ще й «зореносна». Їздили туди за славою до нього, iздять i будуть iздити, бо де ж iще стати вiдомим, як не в Москвi, столицi iмперii, «третьому Римi», як колись вважалося. (Але, застерiгали, «четвертому Риму не бувати».)

Подався до Москви – пiдчистивши свiй, куплений на товкучцi фрак, i Олександр Вертинський, чомусь не визнаний у Киевi генiй. Бiльше того, забракований театральним режисером – за вроджену гаркавiсть. Що-що, а грасирував вiн добряче – майже на французький лад вимовляв звук «р».

Москва його зустрiла не те щоб ласкаво, вона взагалi не звернула на нього уваги своеi владичноi – багато вас таких, мовляв, до мене, як галич злiтаеться, i всi – невизнанi генii, а я одна, усiх ощасливити не можу. Та й нащо менi стiльки провiнцiйних генiiв. Своiх «невизнаних генiiв» у мене хоч греблю через Москву-рiку гати!

Бiльше того, досить швидко виявиться: у Москвi вiн узагалi нiкому не потрiбний! Але духом не впав (iнакше б це обернулося для нього кiнцем), у позу ображеного (все того ж невизнаного генiя), на щастя (iнакше б ми не мали майбутнього Вертинського), теж не став.

Засукавши рукава, вирiшив починати завоювання столицi з нуля. А для цього треба було здобути хоч якусь, але, безперечно, пристойну освiту – вiн був – не рахуючи природного обдарування, – повним неуком. Тож iз азартом, прямо аж iз якимось чи не садистським – мазохiстським точно, – починае свое навчання в кiлькох – вiдразу ж у кiлькох! – любительських гуртках. І тут же з нетерпiнням намагаеться втiлювати в життя своi ще куцi знання на той час: в одному клубi ставить «Троянду i Хрест» свого улюбленого Блока. Постановка, правда, виявилася не зовсiм вдалою, але дарма. Початок зроблено. Бодай та постановка i не принесла йому визнання. А тому пошуковець слави вирiшив грунтовнiше взятися за освiту i навiть почав вiдвiдувати лекцii в Московському унiверситетi – в якостi вiльного слухача. А на хлiб заробляв уроками сценiчноi майстерностi, якi давав купецьким дочкам – для них i тих знань, якими вiн на той час володiв, виявилося задосить. Дiяв за принципом Сенеки: доцендо дiсцiмус – навчаючи, ми самi вчимося.

Це пiзнiше про нього, як вiн стане видатним актором, автором i шансонье – виконавцем романсiв i пiсень, Шостакович скаже, що вiн, Вертинський, «музикальнiший за нас, композиторiв», а Володимир Маяковський вважатиме – правда, теж пiзнiше, – Хлебникова i Вертинського великими поетами.

Сам Шаляпiн – от уже справдi великий! – подаруе йому свою фотографiю з таким написом: «Великому сказителю земли русской Александру от странника Федора».

«У творчостi Вертинського скромнi – кожне окремо, – обдарування поета i композитора зливаються в одне i доповнюють одне одного iз завидною природнiстю. В iхнiй дружнiй згодi, – свiдчить критик К. Рудницький, – виникае пiсня, яка володiе певною цiлiснiстю i завершенiстю. І все ж у цей момент вона ще не е в повному смислi слова твором мистецтва. Адже коли пiснi Вертинського спiвають iншi, навiть досвiдченi i впевненi виконавцi, вони, як правило, особливим успiхом не користуються. Тiльки унiкальна у своiй основi, винахiдлива i вiдточена виконавча майстернiсть Вертинського надае його творiнням краси, елегантностi i вишуканостi. Вертинський-артист значнiший, анiж Вертинський-автор. Голос у нього невеликий, але вiн володiе ним вiртуозно. Сувора, старанна i ретельна обробка кожноi пiснi, виразнiсть i емоцiйна окраска ii бездоганнi, близькi до досконалостi…

Слухачi можуть самi в цьому переконатися: в «Жовтому ангелi» туга по усвiдомленому, несуетному, духовно ясному життю звучить з надiею i болем. В ефектнiй «Іспано-Сюiтi» – екзотика, сумна iронiя i вiдкритий, вiльний i смiливий гумор; романс «Тiльки раз у життi бувають зустрiчi» виконуеться зi щирим i глибоким драматизмом (уже без будь-якого гумору i без будь-якоi iронii). «Рафiнована жiнка» – вишукана насмiшка, що iскриться лукавством i непiдробною веселiстю. І як перетворюеться артист, якого iстинного трагiзму досягае вiн у пiснях «Божевiльний шарманщик», «Бал Господень» чи «Ігуменша»…

Витонченiсть iнтерпретацii i артистичнiсть виконавця ставали особливо помiтнi, коли Вертинський створював своi пiснi на слова великих росiйських письменникiв i поетiв – Максима Горького («Фея»), Олександра Блока («Буйний вiтер грае тернами») Анни Ахматовоi («Сiроокий король», «Темнiе дорога приморського саду»), Миколи Агнiвцева («Балада про короля»), Георгiя Іванова («Над рожевим морем», «Не було зради»), Теффi («Пiсенька про трьох пажiв», «Чорний карлик»), Інокентiя Анненського («Моя зоря»), Ігоря Северянина («Бразильський крейсер»). У нього е романси на вiршi Сергiя Єсенiна, Всеволода Рождественського, Вiри Інбер, Йосифа Уткiна… Не зраджуючи власну манеру, Вертинський умiв зберегти i вiрнiсть вибраному поетовi, зблизитись з ним, по-своему його прочитати i проспiвати…»



Юрiй Олеша:

«Я довго рiвняв свое життя по життю Вертинського. Вiн здавався менi зразком особистостi, що дiе в мистецтвi, – поет, який дивовижно спiвае своi вiршi, весь у словах i образах гiркоi любовi, нi на кого не схожий, небувалий, який викликае заздрiсть… Вiн був для мене явищем мистецтва, характер якого я не можу визначити, але яке для мене милiше за iншi, – мистецтва дивного, фантастичного».



Василiй Качалов:

«У чому основи успiху Вертинського? Перш за все – у виразностi його спiву, в блискучому володiннi мистецтвом iнтонацii, в образностi жесту, в умiннi якимись своерiдними засобами, головно рухом пальцiв, створювати образи, перевтiлюватися. Такого умiння володiти руками, таких «спiваючих рук» я не знаю в жодного з артистiв».

«Дзеркалом своеi епохи» називав Вертинського Улас Дорошевич.

Його високо цiнували Шаляпiн, Качалов, Купрiн, а також Єсенiн, Маяковський, вiршi яких вiн блискуче перетворював на пiснi – як i поезii Ахматовоi, Цветаевоi, Гумiльова, Северянина, Блока, Сологуба, Волошина та iнших великих поетiв.

Шаляпiн плакав, слухаючи спiв Вертинського.

Шостакович якось вигукнув:

– Та вiн музикальнiший вiд усiх нас!..

Недарма ж вiн займае чiльне мiсце в когортi ста великих кумирiв XX столiття.

Але найбiльше текстiв до своiх своерiдних пiсень вiн писав сам.

Тож його, зрештою, i назвуть шансонье. Великим росiйським шансонье. І це неросiйське слово назавжди органiчно до нього пiдiйде, бо вiн i справдi шансонье.

Великий шансонье, хоч творчiсть його загалом ширша вiд цього термiна. Вiн – спiвець, поет, композитор, бард-виконавець i… шансонье. Але той шансонье, який створив свiй стиль, знайшов свою манеру виконання, свiй естрадний образ, ставши тим, ким вiн i став – Вертинським.

Просто Вертинським. У тiм числi й шансонье.



Шансонье (вiд франц. chanson – пiсня) – французький естрадний спiвак, виконавець жанрових пiсень у «монмартрському» стилi, часто автор слiв i музики. Мистецтво шансонье започаткували середньовiчнi французькi менестрелi. На рубежi XVIII–XIX столiтть революцiйний сплеск народу викликав розвиток мистецтва шансонье, якi вiдгукувалися у своiх пiснях на злободеннi подii. Часто вони пристосовували новi тексти до вже iснуючих мелодiй. З кiнця XIX столiття «шансонье» стали називати професiйних артистiв естради.

Мистецтво французьких виконавцiв справило значний вплив на розвиток вокальних жанрiв сучасного естрадного музичного мистецтва европейських краiн, у тiм числi й СРСР, i Росii – М. Бернес, Л. Утьосов, О. Вертинський та iн.

Якось зiбралися вже в нашi днi в редакцii газети вiдомi спiваки й автори шансону та критики, аби нарештi поговорити: а що ж таке шансон сьогоднi?

І ось що з iхнiх одкровень вийшло:

«Шансон роблять дуже талановитi люди i не талановитi, якi хочуть, але написати красиво не можуть, хоч i виступають як шансонье».

«Росiйський шансон увiбрав у себе багато рiзних стилiв: це i блатний фольклор, i каторжна пiсня, i бардiвська пiсня, i мiський романс. А тому сприймати шансон тiльки як блатну пiсню зовсiм неправильно. Та й немае у свiтi «музики для всiх». Як говориться, кому що подобаеться, вибiр, слава Богу, тепер е».

«Шансон перекладаеться з французького як «пiсня». Ми трактуемо це поняття ширше – «гарна пiсня», або, якщо хочете, «пiсня з мораллю». Сьогоднiшнiй шансон – це музичний стиль, де переважае щирiсть тексту, душевне виконання i якiсть самого музичного матерiалу».

«Блатна пiсня не е единим джерелом i складовою сучасного росiйського шансону, але я б сказав, що це його стержень».

«Бiльшiсть авторiв шансону – це авторська пiсня i авторська музика. Напрямiв я нарахував чотири. Перший – це «шансоновий мейм-стрим», сувора чоловiча музика з певним впливом блатняка, великою кiлькiстю моралi й описом рiзних життевих пригод. Другий напрям: це поп-шансон, мiшанина попси радянськоi естради, просякнутоi шансоновим духом. Третiй напрям: салонний шансон. Вiн ближче всього стоiть до французького шансону. Хоч i мае ознаки мiського романсу. Четвертий напрям: неореалiстичний шансон. Це пiснi про життя. Вони можуть бути i блатнi, i не блатнi, i на приблатнi теми, а можуть бути про життя взагалi. Цей напрям найближче до авторськоi пiснi».

І взагалi, зiйшлися шансонье i критики, «для Росii шансон е найнацiональнiшим музичним напрямком i в цьому його великий респект».

«Вiршi не пишуться, вони трапляються», – сказала якось Марина Цветаева. Чи – Анна Ахматова. Можна iх приймати, можна не приймати. Це внутрiшнiй стан матрицi, що сприймае. У шансонi так само. Хай кожен слухае те, що вiн готовий слухати в даний момент свого настрою. Захоче людина слухати шансон, слухатиме шансон, захоче послухати Чайковського, буде слухати Чайковського…»

Так у чому ж полягае феномен шансону i де його корiння?




Частина перша-3

Королева його вiтае…

Нарештi й вiн спiзнав щастя – успiх, успiх!.

Бурлюк, Маяковський та iншi футуристи



Тодi вiн тiльки-тiльки утверджувався, шукав самого себе, свое «я» i свою сутнiсть, манеру i свiй стиль, шукав сам себе, ще нiкому невiдомий, але вже такий незвичайний, своерiдний, талановитий, у единому примiрнику перебуваючи на планетi Земля.

Але для утвердження потрiбна була колосальна праця i час – Вертинський ще вчиться, але вже пробуе виступати, i в ньому вже визрiвае, вирiзьблюеться той Вертинський, який згодом завоюе не лише Москву та ii iмперiю, не лише слов’янський свiт, а й вибагливу, звиклу i не до таких талантiв Європу.

Писатиме ж у «Лiберасьйон» Жан-П’ер Тiбода:

«Вертинський був принцом пiснi – автором, композитором i виконавцем, такий же вiдомий у Росii, як Шарль Трене у Францii. І сьогоднi в руських ресторанах Парижа все ще спiвають пiснi Вертинського, а старi музиканти з неприхованим хвилюванням згадують його».

Це розумiв i сам артист.

«Рокiв через 30–40, я впевнений у цьому, мене i мою «творчiсть» витягнуть iз «пiдвалiв забуття» i почнуть у менi копатися…»

Але все це буде (буде!) пiзнiше, пiзнiше, а тодi…



Тодi в Москвi почав входити в моду футуризм i посилено культивуватися в лiтературi. Термiн виник вiд латинського слова «майбутне», себто майбутнiй напрям у европейському мистецтвi й лiтературi 10 – 20-х pокiв ХХ столiття, що вiдкидав – чи не на звалище iсторii! – культурний спадок минулого – зокрема реалiзм – i намагався створити новий стиль, який мав би зруйнувати традицii i засоби старого мистецтва.

Засновником футуризму в лiтературi став iталiйський письменник Ф. Т. Марiнеттi (1876–1944), а в Росii першими – i, мабуть, останнiми, – футуристами були Маяковський (правда, раннiй), Вiктор Хлебников, Ігор Северянин, Давид Бурлюк…

Футуристом мало не став i Олександр Вертинський, коли, познайомившись iз згаданою четвiркою своерiдних i безперечно талановитих поетiв, захопився нею. (А втiм, це ще невiдомо, чи виграв би вiн, ставши футуристом, чи програв, так i не ставши ним.)

Тодi у Москвi, – зокрема у ii кафешантанах i клубах гримiв Володимир Маяковський. Для епатажу зодягнувшись у жовту кофту, молодий поет – високий, дебелий, красиво-сильний, з гучним голосом, якого перекричати нiхто не мiг, i до бiса талановитий, майбутнiй реформатор поетичноi мови, успiшний i, здавалося, такий везучий – до самогубства, коли вiн 14 квiтня 1930 року пiде з життя, пустивши собi кулю у серце, – ще залишалося цiле життя, по сутi, добрий вiк, – iерихонською трубою гримiтиме в кафе футуристiв.

Марина Цветаева пiзнiше напише, що вiн, Володимир Маяковський:

Превыше крестов и труб.
Крещенный в огне и дыме,
Архангел-тяжелоступ —
Здорово, в веках Владимир!

Он возчик и он же конь,
Он прихоть и он же право,
Вздохнул, поплевал в ладонь:
«Держись, ломовая слава!»

Певец площадных чудес —
Здорово, гордец чумазый,
Что камнем – тяжеловес
Избрал, не прельстясь алмазом.

Здорово, булыжный гром!
Зевнул, козырнул – и снова
Оглоблей гребет – крылом
Архангела ломового.

Всi, хто хоч раз поспiлкувався з Маяковським чи послухав його виступ (з театральними, звiсно, ефектами), вiдразу ж ставав палким прихильником цього могутнього горланя-футуриста, яким не захопитися просто було неможливо.

Це вiн пiзнiше, пiсля «буремного» сiмнадцятого, футурист, який до того сприймав дiйснiсть як апокалiпсис (трагедiя «Володимир Маяковський», «Хмара у штанях», «Флейта-хребет», «Вiйна i мир» – 1913–1917), який назве революцiю 1917-го «моею революцiею» i буде одним iз перших дiячiв культури та лiтератури, хто вiдгукнеться на заклик новоi радянськоi влади спiвробiтничати з нею, а тодi…

Тодi вiн гримiв у Москвi як футурист i взагалi борець з усiм минулим, який спершу й сам не знав, що вiн хотiв, але вiдкидав все i вся.

У побутi це був помисливо-недовiрливий i пiдозрiлий чоловiк, який над усе боявся пiдчепити якогось недоброго мiкроба, а при виглядi звичайноi голки поета кидало ледь чи не в дрож… Рiч у тiм, що його батько, лiсник iмеретинського села Багдади, що бiля Кутаiса, Володимир Костянтинович Маяковський якось вирiшив пришити вiдiрваний гудзик. Операцiя нехитра, але вiн уколов собi пальця. На що спершу було й уваги не звернув – подумаеш, пальця голкою уколов! Крапелька кровi виступила, i все завершилось… Але не все так благополучно.

Швидко вiд того мiзерного уколу почалося зараження кровi i Маяковський-старший помер у тяжких муках – на сорок сьомому роцi життя. Вiд якогось там уколу голкою в палець!

Вiдтодi син його остерiгався голки i всього гострого, як чуми, став дуже недовiрливим, всюди вбачаючи якiсь пiдступи проти нього, всюди йому ввижалися пастки i замахи на його життя. Вiн став боятися порiзiв, завжди носив iз собою пляшечку з йодом, маленьку мильницю i додаткову, стерильно чисту хустку… Але Бог милуе, загинути Володимиру Володимировичу випаде не вiд якогось там мiкроба, а вiд кулi з власного револьвера… Але це станеться згодом… А тодi…

У бурхливий 1905-й вiн, дванадцятилiтнiй гiмназист, брав участь у демонстрацiях та гiмназичних страйках (точнiсiнько, як Вертинський у Киевi, коли навчався у гiмназii, – старшим вiн був за Маяковського всього лише на чотири роки.

Переiхавши до Москви у 1906 роцi – пiсля негаданоi смертi батька, – «майбутнiй глашатай революцii», продовжуе навчання i одночасно займаеться революцiйною роботою.

На початку 1908 року майбутнiй поет вступае в ряди РСДРП(б) i навiть зi згоди матерi кидае гiмназiю. (За iншими даними, був виключений iз неi за несплату грошей за навчання.) Невдовзi вiн стае членом Московського комiтету РСДРП(б). Партiйна кличка – товариш Костянтин.

Наприкiнцi березня того самого року його заарештовують за роботу в пiдпiльнiй друкарнi. Щоб не видати товаришiв, йому довелося похапцем, давлячись, з’iсти блокнот з адресами – разом з обкладинкою. Не вельми смачне iдло, але що вдiеш!

Тодi його вiддадуть пiд нагляд полiцii за мiсцем проживання. Вдруге його схоплять у сiчнi 1909 року за доносом агента таемноi полiцii – фiлера. Вiдбудеться, вiдсидiвши пiвтора мiсяцi у «допрi», i буде вiдпущений за вiдсутнiстю доказiв.

Утрете його арештують у липнi того ж року за пiдозрою у причетностi до органiзацii втечi тринадцяти полiтичних каторжанок iз московськоi Ногiнськоi в’язницi. (Факт, що може прикрасити будь-чию бiографiю, та й сам по собi вiн досить «промовистий».)

Зрештою, товариш Костянтин загримить до Бутирки.

Пiдмосковне село Бутиркiно по Дмитровськiй дорозi вiдоме з 1623 року. Тодi це була вотчина боярина Микити Романова, яку государ московський урiзав йому «в пользу казны на 79 дворов».

Назва села прийшла у Москву з Волги, там «бутирки» – житло на околицi. У 1667 роцi Петро І створюе перший регулярний солдатський полк, який розташовуеться на квартири у тiй мiсцевостi, тож отримуе найменування Бутирський. А Бутиркiно, вiддане пiд «селитьбу солдатам Матвеева полка Кракова», стало називатися Бутирською солдатською слободою.

Сьогоднi Бутирка – синонiм тюрми.

Бутирський тюремний замок був споруджений у 1771 роцi на мiсцi старого острогу, до якого ще Петро I ув’язнював бунтiвних стрiльцiв – вiн став не лише центральною тюрмою, а й пересильним пунктом, куди звозили бунтарiв та злочинцiв з усiеi Росii.

Одним iз перших «iменитих» постояльцiв Бутирки став у 1775 роцi арештований Омелян Пугачов – у пiдвалi однiеi з башт, що й нинi носить його iм’я, вiн знаходився закованим у ланцюги до дня страти. (За iнформацiею одного з офiцерiв СІЗО – данi Інтернет-сайту, – у тому пiдвалi аж до 1974 року виконувалися вироки вищоi мiри покарання – досi помiтнi слiди вiд куль.)

На початку XX столiття в’язнями Бутирки були революцiонери Микола Бауман, Олена Стасова i Фелiкс Дзержинський. Майбутнiй глава ВЧК, на вiдмiну вiд офiцiйноi версii, не втiк звiдти, а був випущений пiсля Лютневоi революцii.

Втекти з Бутирки у тi часи було просто неможливо. І лише одна людина кинула виклик Бутирському острогу i його охоронцям. Це був великий маг i чарiвник Гаррi Гудiнi. Вiн побував у тюрмi в травнi 1906 року на запрошення начальника московськоi секретноi служби. Гудiнi старанно обшукали, закували в кайдани, надiли наручники i посадили в ящик iз суцiльного металу з невеличким вiконцем – у таких перевозили особливо небезпечних злочинцiв. Ключi вiд ящика були тiльки у начальника тюрми. Але, на превеликий подив присутнiх, через 28 хвилин Гудiнi з’явився без кайданiв та наручникiв по той бiк тюремноi стiни – не перевелись ще, виходить, у свiтi бiлому чудеса. Мiстика та й годi!

Було двi чи три спроби втечi, але втiкачiв швидко повернули у камери. А ще тюремники пишаються тим, що саме у iхнiх стiнах були створенi шедеври лiтератури та технiчнi розробки. Власне Лев Толстой писав свое «Воскресение» – правда, не сидячи в камерi, а приходячи туди лише в пошуках своеi музи, яка невiдомо чому там опинилася. Не знайшла собi кращого мiсця! А ось Солженiцин i Корольов трудилися прямо в камерах.

Хоча цi «славетнi» пiдслiднi утримувалися не у звичайних камерах (iх там нараховуеться 130), кожна з яких розрахована для 33-х зекiв, але останнi змушенi були спати у двi змiни, скiльки iх туди набивали! А ось деякi, теж «славетнi» пiдслiднi за вказiвкою згори, сидiли у невеликих три-п’ятимiсних номерах. Чи то пак, камерах, яких у СІЗО нараховуеться числом 300. Та й спiвкамерникiв iм пiдбирали не з числа кримiналiтету.

Останнi такi «славнозвiснi» – банкiр Ангелевич, екс-мiнiстр юстицii Ковальов i медiа-магнат Гусинський. Вони сидiли в камерах покращеного типу вже за демократii. І дуже обурювалися, що в Бутирцi чомусь не було камери-люкс.

Нинi Бутирка передана у вiдання Московського ГУІП i значиться у списку пам’ятникiв iсторii i архiтектури, що iх охороняе держава.

Володимир Маяковський, тодi ще не поет (все ще попереду), а лише юний революцiонер (чи як нинi спiвае один вiдомий ректор, «юний орел») сидiв – як йому пощастило!!! – в одиночнiй камерi. (В умовах Бутирки це чи не камера-люкс.) Пробув вiн там 11 мiсяцiв i, врештi-решт, був благополучно випущений на волю в сiчнi 1910 року – як неповнолiтнiй. Справдi, юний орел…

Поет так пiзнiше згадуватиме про свою третю «ходку» в тюрму:

«Важнейшее для меня время. После трех лет теории и практики – бросился на беллетристику. Перечел все новейшее. Символисты – Белый, Бальмонт. Разобрала формальная новизна. Но было чуждо. Темы, образы не моей жизни. Попробовал сам писать так же хорошо, но про другое. Оказалось так же про другое – нельзя. Вышло ходульно и ревплаксиво…

Написал таким целую тетрадку. Спасибо надзирателям – при выходе отобрали. А то б еще напечатал! Отчитав современность, обрушился на классиков. Байрон, Шекспир, Толстой. Последняя книга – «Анна Каренина». Не дочитал. Ночью вызвали “с вещами по городу”».

З того тюремного зошита вiршiв Маяковський i рахував початок своеi творчостi. Звiльнившись з ув’язнення, товариш Костянтин вирiшить з полiтикою «зав’язати», а присвятити себе виключно мистецтву – соцiальному, i поступить у студiю художника П. Келiна, щоб пiдготуватися до iспитiв в Училище живопису, скульптури i зодчества, де й почне вчитися у 1911 роцi. Там вiн познайомиться з Давидом Бурлюком, органiзатором групи футуристiв. Ще через рiк Володимир Володимирович почне друкувати своi вiршi i стане професiйним поетом, щедро друкуючись у футуристичних збiрниках. Але року 1914 буде вигнаний з училища – за участь у публiчних виступах.

Не звернувши на те уваги, з групою футуристiв здiйснить поiздки по сiмнадцяти мiстах Росii, пропагуючи в масах нове мистецтво. І все ж, оголошуючи себе футуристом, вiн у власнiй творчостi залишався самостiйним i оригiнальним. А в 1915 роцi створить одну зi своiх найкращих поем – «Хмара у штанях» – про вiру в неминучiсть швидкоi революцii, яку вiн очiкував як вирiшення найважливiших проблем краiни i визначення своеi особистоi долi. Вiн навiть намагався передбачити строк ii приходу – «В терновом венце революций / Грядет шестнадцатый год», помилившись лише на один рiк.

Друг Маяковського, його наставник i вчитель (ледь чи не лiтературно-мистецький батько), який i «заразив» футуризмом Володимира Володимировича, Давид Давидович Бурлюк, поет i художник (1882–1967), народився на хуторi Семиротiвщина Харкiвськоi губернii у козацькiй родинi. (Бурло – той, хто знiмае бучу, гармидер, звiдси й Бурлюк, той, що зчиняе бучi.) Батько, продавши хутiр, працював управляючим в рiзних маетках, а тому родина часто переiздила i Бурлюку-меншому довелося вчитися в гiмназiях багатьох мiст: Суми, Тамбов, Твер…

Змалку захоплювався живописом, навчався в Казанському та Одеському художнiх училищах i навiть у Мюнхенськiй Королiвськiй академii мистецтв. Брав участь у художнiх виставках у Росii i за кордоном.

У 1909–1910 роках Бурлюк об’еднав довкола себе молодих поетiв та художникiв, якi вiдкидали естетику символiзму. Вони – на чолi зi своiм наставником – шукали новi шляхи розвитку поезii та мистецтва i пiзнiше назвали себе футуристами. Коли Бурлюк навчатиметься в Московському художньому училищi живопису i скульптури, вiдбудеться його зустрiч з Маяковським, який з того часу називатиме Давида своiм «справжнiм учителем».

Давид Бурлюк, сам навiть про те не мрiючи, вiдiграв у життi поета Володимира Маяковського (який, мiж iншим, тодi ще й поетом не був, тiльки збирався ним стати) величезну – чи не вирiшальну, без перебiльшення – доленосну – роль!

Сам поет, майбутнiй «глашатай революцii», так згадуватиме iхню першу, воiстину iсторичну зустрiч:

«В училищi з’явився Бурлюк. Вигляд нахабний. Лорнетка. Сюртук. Ходить наспiвуючи. Я став задирати. Майже задрались…»

І все ж вони швидко подружилися.

«Того дня у мене вийшов вiрш. Власне – шматки. Поганi. Нiде не надрукованi. Нiч. Сретенський бульвар. Читаю рядки Бурлюку… Давид зупинився. Оглянув мене. Гаркнув: «Та це ж ви самi написали! Та ви ж генiальний поет!» Застосування до мене такого грандiозного i незаслуженого епiтета обрадувало мене. Я увесь вiддався вiршам. Того вечора я зовсiм несподiвано став поетом.

Вже вранцi Бурлюк, з кимось мене знайомлячи, басив: «Не знаете? Мiй генiальний друг! Знаменитий поет Маяковський». Штовхаю. Але Бурлюк непохитний. Ще й гарчав на мене, вiдiйшовши: «Тепер пишiть. Бо iнакше ви мене ставите в дурне становище».

Довелося писати. Я i написав перше (перше професiйне, те, що можна було друкувати) – «Багровый и белый» та iншi.

З постiйною любов’ю думаю про Давида. Прекрасний друг. Мiй справжнiй вчитель. Бурлюк зробив мене поетом. Читав менi французiв i нiмцiв. Пiдсовував книги. Ходив i безугавно говорив. Не вiдпускав нi на крок. Видавав щоденно 50 копiйок. Щоб писати не голодуючи…»

От i думаеш: де ще таких дiстати? Бурлюка i Маяковського. А втiм, Маяковського ще можна дiстати – дiждатися, зрештою, – а ось де сьогоднi дiстати ще одного такого Давида Бурлюка, який би з Маяковського зробив… Маяковського?! І радiв його успiхам бiльше, нiж своiм власним?!. Немае таких Бурлюкiв. Перевелись сьогоднi такi Бурлюки – який жаль! Яка втрата для нашоi культури й лiтератури!..



Саме Бурлюк познайомив Маяковського з iншими футуристами – Велiмиром Хлебниковим, Олексiем Кручених та iншими.

17 листопада 1912 року в артистичному кафе «Бродяча собака» вiдбувся – теж не без допомоги доброго й уважного Бурлюка, учителя i лiтературного батька Маяковського, перший публiчний виступ нового поета. А невдовзi вiн дебютуе як поет i в альманасi «Пощечина общественному вкусу», де були надрукованi вiршi «Ночь», «Утро». Там само був опублiкований i манiфест росiйських кубофутуристiв, пiдписаний Д. Бурлюком, О. Кручених, В. Маяковським i В. Хлебниковим. У ньому проголошувалось нiгiлiстичне ставлення до росiйськоi лiтератури сучасного i минулого. «Кинути Пушкiна, Достоевського, Толстого та iн. iз Пароплава сучасностi… Всiм цим Максимам Горьким, Купрiним, Блокам, Сологубам, Ремiзовим, Аверченкам, Чорним, Кузьмiним, Бунiним та iн. потрiбна тiльки дача на рiчцi. Таку нагороду доля дае кравцям».

Звiсно, це був епатажний виступ i здiйснений вiн був з единою метою: привернути де себе увагу. Що молодим галасливим поетам i вдалося. Невдовзi вийде у свiт перший збiрник вiршiв Маяковського «Я». Твори поета були орiентованi на виступ з естради на вечорах i диспутах. А тому для сприйняття на слух добре пiдходили короткi, наче рубанi рядки, «рваний» синтаксис, «розмовнiсть» i нарочито фамiльярна, «панiбратська» iнтонацiя.

Саме тодi була написана програмна трагедiя «Владимир Маяковский», у якiй автор, мiж iншим, передбачив власне самогубство. П’еса була поставлена в Петербурзi, в театрi «Луна-парк». Автор та постановники заздалегiдь подбали про успiх, до того ж епатажний, – а тому вмiло розпустили чутки, що буцiмто глядачi будуть бити акторiв, закидають iх здохлятиною та оселедцями… Граючи таку роль… переграли. Багато хто з потенцiйних глядачiв сприйняв це всерйоз i почав заздалегiдь готуватися до бiйки з акторами, запасатися стервом – дохлими котами й собаками, – та гнилою, смердючою рибою – оселедцями.

Виконавцi здрейфили i напередоднi вистави розбiглися – хто куди мiг.

– Який… п-пасаж! – галасували прихильники поета.

Довелося вiдкласти прем’еру i кiлька днiв набирати нову трупу та репетирувати нашвидкуруч. На щастя, глядачi лише «просвистiли постановку до дiрок». Але дiло було зроблене, вистава «Владимир Маяковский» наробила галасу, автор ii вiдразу ж став вiдомим.

Вiдтодi Маяковський постiйно бере участь у рiзних диспутах про нове мистецтво, виставках i вечорах, що влаштовувалися радикальними об’еднаннями художникiв-авангардистiв «Бубновий валет» i «Союз молодi». Виступав поет i з публiчними промовами та доповiдями. Вiдбувалися вони – так завчасно планувалося, – зi скандалами (часом доходило й до справжнiх бiйок). Це стало вiдомо в училищi i на початку 1914 року Маяковського та Бурлюка за тi скандальнi виступи «виставили за ворота».

Футуристи швидко, завдяки своiм епатажним виступам i скандалам привернули до себе увагу. І все ж Максим Горький вважав, що «росiйського футуризму немае. Є просто Ігор Северянин, Маяковський, Бурлюк, В. Каменський».

Початок Першоi свiтовоi вiйни Володимир Маяковський спершу сприйняв «схвильовано», «спочатку тiльки з декоративного, iз гамiрливого боку».

Але невдовзi, розiбравши суть «справи», зненавидiв вiйну, яка вiдбувалася в iм’я прибуткiв торгашiв та зажерливих спекулянтiв. Вигукував: «Вiйна гидотна. Тил ще гидотнiший!..»

У 1915 роцi Маяковський несподiвано виграв у карти 65 рублiв i, кинувши все, маючи в кишенi нарештi грошi, подався вiдпочивати в Куоккалу – селище пiд Санкт-Петербургом (нинi – Репiно), де були дачi художньоi елiти Росii.

Маяковський на вiдпочинку! Маяковський на дачi! Це було нечувано, але цей дачний перiод у життi Маяковського став досить значним. Сам поет про свое життя в Куоккалi так згадуватиме:

«Семизнайома система (семипiльна). Установив сiм обiдаючих знайомств. У недiлю «iм» у Чуковського, понедiлок – у Євреiнова i т. д. У четвер було гiрше – iм репiнськi травки. Для футуриста на зрiст сажень – це не дiло.

Увечерi тиняюся пляжем. Пишу «Облако». Змiцнiла свiдомiсть близькоi революцii.

Поiхав у Мустамякi. М. Горький. Читав йому частини «Облака». Горький розчулився i обплакав менi увесь жилет. Зворушив вiршами. Я аж запишався. Швидко з’ясувалось, що Горький ридае на кожному поетичному жилетi.

І все ж жилет зберiгаю. Можу кому-небудь уступити для провiнцiйного музею».

З Куоккали Маяковський повернувся з кращою своею дореволюцiйною поемою «Облако в штанах». До всього ж Горький допомiг йому видати другий збiрник вiршiв пiд назвою «Простое, как мычание».



Вiн був енергiйний, цей Бурлюк! Завдяки його бурхливiй енергii i утверджувалася нова школа поезii. У збiрнику «Пощечина общественному вкусу» (1912) вiн проголосить манiфест, у якому закликатиме вiдмовитись вiд класичних традицiй (бурлюкiвцi взагалi вважали, що настав уже час «скинути Пушкiна, Достоевського, Толстого з Пароплава Сучасностi»).

Зрозумiло, що на збiрник нападали противники футуризму, але це тiльки створювало широку знанiсть самим футуристам та iхнiй новiй школi поезii. За участю Бурлюка виходять збiрники «Садок судей» (1913), «Дохлая луна. Сборник единственных футуристов мира, поэтов Гилея», «Рыкающий Парнас» (1914). Давид Давидович постiйно виступае з лекцiями та доповiдями у мiстах Сибiру, i за рубежем, куди перебереться i де, врештi-решт, завершить своi земнi днi.

За його переконанням, «истинное художественное произведение можно сравнить с аккумулятором, от которого исходит энергия электрических внушений. В каждом произведении отмечено, как в театральном действии, определенное количество часов для любования и разглядывания его. Многие произведения вмещают в себя запасы эстет-энергии на долгие годы».

Картини та малюнки Д. Бурлюка розкиданi по всьому свiту в музеях та приватних зiбраннях. Як «батько руського футуризму», Бурлюк брав активну участь у виступах футуристiв, будучи iхнiм теоретиком, поетом, художником i критиком. Епатаж, що взагалi властивий футуризму, найяскравiше проявлявся у його вiршах.

Душа – кабак, а небо – рвань,
Поэзия – истрепанная девка,
А красота – кощунственная дрянь…

Чи, скажiмо, такi рядки: «Звезды – черви, пьяные туманом», «Мне нравится беременный мужчина» – i т. д., i т. п. у тому ж таки дусi.

Участi в Першiй свiтовiй вiйнi Бурлюк не брав – у нього не було одного ока. Жив у Москвi, видавав вiршi, спiвробiтничав у газетах, писав картини. У 1918 – 1920-х роках мандрував по Уралу, Сибiру, Далекому Сходу, а потiм емiгрував до Японii, де прожив два роки, вивчаючи культуру Сходу i займаючись живописом. У 1922 роцi поселиться у США. Своi збiрники, брошури, журнали Бурлюк видавав сам з дружиною Марiею Никифорiвною i через друзiв поширював цi видання переважно в межах СРСР. Досить цiкавi його спогади про футуризм i В. В. Маяковського.

Живучи в Нью-Йорку, розвинув чималу активнiсть у прорадянських групах i навiть написав поему до 10-лiття Жовтневоi революцii, намагаючись будь-що закрiпити в СРСР свое «звання» батька росiйського футуризму.

Видавав журнал «Цвет и рифма» англiйською, а частково росiйською мовою, обсягом вiд 4 до 100 сторiнок, де вмiщував своi живописнi роботи, вiршi, рецензii, репродукцii футуристських творiв тощо. У 1956 i в 1965 роках вiдвiдав СРСР, i хоч йому неодноразово пропонували видати його твори в СРСР, йому так i не вдалося там надрукувати жодного рядка.

Помре 1967 року в м. Хемптон-Бейз, штат Нью-Йорк. Його тiло буде пiддане кремацii i згiдно з його заповiтом прах родичi розвiють над водами Атлантики з борту парома.

У Бруклiнi (Нью-Йорк) створений музей Давида Бурлюка.

У 2007 роцi при Олександрiвськiй гiмназii (м. Суми, Украiна) створено Меморiальний музей Давида Бурлюка, а на стiнi гiмназii встановлено меморiальну дошку, коли на його батькiвщинi вiдзначали 125-лiтнiй ювiлей поета i художника. У мiстi Суми функцiонуе також i Фонд iм. Давида Бурлюка, який дослiджуе життевий шлях i творчий спадок вiдомого земляка.

…А тодi, року 1912 у Москвi, слухаючи в кафе виступ маститого футуриста, батька футуризму i «справжнього батька» Маяковського, з яким вiн устиг подружитися, Олександр Вертинський мало не вiдiб’е долонi, аплодуючи – шалено! – епатажним рядкам Давида Бурлюка:

«Небо – труп»!! не больше!
Звезды – черви – пьяные туманом
Усмиряю больше – лестом обманом.
Небо – смрадный труп!

Для (внимательных) миопов,
Лижущих отвратный круп
Жадною (ухваткой) эфиопов.
Звезды – черви (гнойная живая) сыпь!

Я охвачен вязью вервей
Крика выпь,
Люди – звери!
Правда – звук!
Затворяйте же часы предверий.
Зовы рук —
Паук.

Олександр Вертинський у тi роки, що були роками його становлення i зросту (1910–1912) близько зiйшовся (щоправда, ненадовго) з футуристами. Особливо, коли познайомився з Володимиром Маяковським, найбiльш яскравим на той час футуристом, епатажним узагалi поетом i «батьком футуризму» Давидом Бурлюком. Пiсля знайомства з ними – тодi вiн вiдчував у них навiть спорiдненi йому душi, – Вертинський стае завсiдником i часто виступае у iхньому кафе. (Кафе футуристiв тодi гримiло на всю Москву-матiнку, i той, хто хотiв мати визнання, успiх, не мiг його обминути.) Виступав вiн здебiльшого разом з Маяковським, котрий щиро (а знавцем вiн був вiдмiнним!) поцiновував його поезiю, як i манеру виконання вiршiв i пiсень, але, як не дивно, а футуризм як напрямок у мистецтвi вплинув на його творчiсть ледь-ледь.

Олександр сприймав футуризм всього лише як можливiсть епатувати публiку (епатувати – вражати, дивувати, приголомшувати кого-небудь порушенням загальноприйнятих норм i правил), звернути на себе увагу, видiлитися з маси собi подiбних – не бiльше. Тож епатаж поету, якщо вiн хоче стати вiдомим, вкрай необхiдний. А як мистецтво вiн футуризм просто не сприймав. Та й свiт iхнiй, iхня фiлософiя i творча позицiя не були близькими артисту i не могли бути, адже вiн намагався йти у мистецтво не з чиеюсь пiдтримкою i не шляхом, кимось вказаним, протореним, а виключно своею дорогою, не рiвняючись на когось (чи на якийсь там гурт), а бути самим собою, оригiнальним i нi на кого не схожим, тож нi вiд кого i не залежним. Цього правила вiн дотримуватиметься все свое творче життя i, як кажуть, не прогадае, воно виявиться едино вiрним. Тому й дружба його – коли вiн перестав захоплюватися футуризмом, – що було зав’язалася з Маяковським, швидко наче згасла, i далi кожен з них пiде своiм шляхом: i вiн, i Маяковський. Хоча талантом Маяковського Вертинський захоплювався i високо його ставив серед усiеi тодiшньоi поетичноi братii. (Маяковський йому вiддячуватиме тим самим.) Та й футуристи, на його переконання, просто «епатували буржуа, писали зарозумiлi вiршi, виставляли на виставках явно знущальнi полотна i вдавали з себе «генiiв». З ними Вертинському було не по дорозi. Та й не хотiв вiн розчинитися у iхньому збiговиську, стати одним iз них. Хотiв бути котом, який сам собi гуляе по дахах, а якщо й звертае на кого увагу, то лише на гарненьких кицьок.

Чи не найдовше вiн дружитиме з Ігорем Северянином, якого вже тодi називали «солов’ем руськоi поезii». Охоче ходив на його так званi «поезо-концерти», але в основному лише з точки зору естетики вiрша – тут вiн вчився у «солов’я руськоi поезii». Але разом з тим був i вiдвертим, адже писав, що у вiршах «солов’я» е справжне почуття, талант i щирiсть, але йому не вистачае смаку, чуття мiри i непiдробностi почуттiв.

Можливо, вiн був до Северянина надто суворим, а можливо, й нi, а просто правдивим. Хоч Ігор Васильович i розпещений великою i скандальною славою та увагою публiки, але боляче сприймав ту правду.

«Соловей руськоi поезii» писав свiй псевдонiм через дефiс: як друге iм’я, а не прiзвище. Ім’я ж Ігор йому було дано за святцями, на честь давньоруського князя Ігоря Олеговича, додаток «Северянин» (справжне прiзвище поета – Лотарьов) робило псевдонiм близьким до «царських iмен», означало мiсце особливоi любовi (як додаток «Сибiряк» у псевдонiмi Д. Н. Мамiна). Але згодом друге iм’я Северянин стало просто прiзвищем-псевдонiмом i так традицiйно й закрiпилося: Ігор Северянин.

Його батько був вiйськовим iнженером (виходець iз «владимирских мещан»), мати належала до вiдомого дворянського роду Шеншиних, до яких належав i Фет. Коли «предки» розлучаться, Ігор залишиться з батьком, а пiсля його смертi повернеться до матерi в Гатчине. Освiта – всього лише чотири класи Череповецького реального училища. Вiршi почав писати з 8 рокiв. Одне з найяскравiших вражень дитинства – захоплення дiвчинкою, яка i надихнула майбутнього поета. Вперше видрукував у журналi «Досуг и дело» за 1905 рiк вiрш (пiд своiм справжнiм прiзвищем) «Загибель Рюрика». І з того часу лiтература стала головним смислом його життя.

А далi Ігорю Северянину так пощастило – о, боги, дяка вам за це! – як до того (та й пiсля нього) не щастило жодному з поетiв. Та ще нiкому iз невiдомих початкiвцiв.

А сталося те, про що росiяни кажуть: «Из ряда вон выходящее!», «Не было ни гроша, да вдруг алтын!..» Справдi-бо, i в найщасливiшому снi таке початкiвцю не присниться.

А трапилося з Ігорем Северянином ось що. Оскiльки вiн на той час був нiкому невiдомим, то нiхто з видавцiв не хотiв публiкувати його вiршi. Засмучений поет видавав iх сам – за власнi кошти, тонесенькими брошурками (вiд двох до шiстнадцяти творiнь), тиражем всього лише пару-другу десяткiв примiрникiв. Годi було й сподiватися на успiх. Занепалий духом поет своi «нетлiнки» роздавав друзям i розсилав по редакцiях з примарною сподiванкою, що на них там звернуть увагу i вiн отримае вiдгук. Але, як кажуть його спiввiтчизники: «Увы!..» У вiдповiдь – гробова тиша. І невiдомiсть. Участь поета-бiдолахи засвiтила початкуючому поету. Але вiн уперто видавав своiм коштом тi крихiтнi брошурки крихiтним накладом i розсилав iх, розсилав… Варто зазначити, що з 1904 по 1912 рiк вiн видасть аж 35 брошурок! Вiдгукiв – жодного. Вiршi якогось там Северянина не привернули нiчиеi уваги. Все! Як кажуть, кранти! Кидай безнадiйне заняття i займайся чимось кориснiшим.

І раптом… Хтось iз журналiстiв (навiть збереглося його iм’я: Іван Наживiн) привiз одну з брошурок невiдомого невдахи-поета в Ясну Поляну i прочитав вiршi самому Льву Толстому. Сiятельного графа i переконаного реалiста, генiя росiйськоi – ба, ба, свiтовоi! – лiтератури дуже обурив один iз «явно iронiчних» опусiв тiеi брошурки – «Хабанера II», що починався так: «Вонзите штопор в упругость пробки / – И взоры женщин не будут робки!..» Граф розгнiвався i… І за словами самого поета, сталося те, що «всероссийская пресса подняла вой и дикое улюлюканье», завдяки чому i зробила нiкому до того невiдомого Северянина… вiдомим на всю Рассею-матiнку. «С легкой руки Толстого… меня стали бранить все, кому не лень. Журналы стали печатать охотно мои стихи, устроители благотворительных вечеров усиленно приглашали меня принять в них, в вечерах, а может быть и в благотворителях, – участие…» Коротше кажучи, пiсля гнiвного, «уничижительного» вiдгуку Льва Толстого до того невiдомий поет Северянин почав рiзко входити в моду. Валерiй Брюсов, тодiшнiй поетичнiй метр, написав йому дружнього листа, iнший метр символiзму Федiр Сологуб з власного бажання зголосився стати упорядником вiршованоi збiрки Северянина. Ще й написав до нього передмову i присвятив Северянину трiолет, що починався рядком: «Восходит новая звезда». Потiм Сологуб запросив Северянина в турне по Росii, з якого Северянин повернеться мало не генiем!

Успiх наростав, як снiгова грудка, що котиться з гори. Не розгубившись, Ігор Северянин вирiшив кувати залiзо, поки воно гаряче i органiзував власний – знай наших! – лiтературний напрям, т. з. егофутуризм, i в його групу увiйшли найвiдомiшi тодi поети. Разом iз футуристами Ігор Северянин провiв у Криму навiть олiмпiаду футуризму. Успiх наростатиме аж до 1918 року, коли в Полiтехнiчному музеi Москви Ігоря Северянина урочисто виберуть «королем поезii» – другим буде визнано Володимира Маяковського. Ось що з бiдолашним поетом натворив негативний, по сутi розгромний вiдгук, але вiдгук САМОГО ЛЬВА ТОЛСТОГО!!!

У тi днi, коли з ним познайомився Олександр Вертинський, Ігор Северянин нестримно радувався життю i власнiй удачi:

Весенний день горяч и золот, —
Весь город солнцем ослеплен!
Я – снова я: я снова молод!
Я снова весел и влюблен!

Душа поет и рвется в поле,
Я всех чужих зову на «ты»…
Какой простор! Какая воля!
Какие песни и цветы!

Скорей бы – в бричке по ухабам!
Скорей бы – в юные луга!
Смотреть в лицо румяным бабам,
Как друга, целовать врага!

Шумите, вешние дубравы!
Расти, трава! Цвети, сирень!
Виновных нет: все люди правы
В такой благословенный день!

Олександр Вертинський – а вiн умiв – рiдкiсне, взагалi, умiння! – радуватися успiхам поетiв-колег, iз задоволенням декламував рядки поета Северянина, наче той успiх стосувався його самого:

Ананасы в шампанском! Ананасы в шампанском!
Удивительно вкусно, искристо, остро!
Весь я в чем-то норвежском! Весь я в чем-то испанском!
Вдохновляюсь порывно! И берусь за перо!

Стрекот аэропланов! Беги автомобилей!
Ветропосвист экспрессов! Крылолет буеров!
Кто-то здесь зацелован! Там кого-то побили!
Ананасы в шампанском – это пульс вечеров!

В группе девушек нервных, в остром обществе дамском
Я трагедию жизни претворю в грезофарс…
Ананасы в шампанском! Ананасы в шампанском!
Из Москвы – в Нагасаки! Из Нью-Йорка – на Марс!

І навiть з естради читав вiршi поета, що так йому припали до душi – веселi, безжурнi, як своi власнi:


ЗВЕЗДЫ

Бессонной ночью с шампанским чаши
Мы поднимали и пели тосты
За жизни счастье, за счастье наше.
Сияли звезды.

Вино шипело, вино играло.
Пылали взоры и были жарки.
«Идеи наши, – ты вдруг сказала, —
Как звезды – ярки!»

Полились слезы, восторга слезы…
Минуты счастья! Я вижу вас ли?
Запело утро. Сверкнули грезы.
А звезды… гасли.

Подальша доля поета Ігоря Северянина вже не буде такою веселково-слiпучою i неймовiрно радiсною, коли його життя йому самому здавалося гiмном!

Якось «король поетiв» поiхав iз родиною на вiдпочинок в естонське приморське село Тойла, а тут раптом Естонiя – 1920 piк – вiддiлилася вiд Росii. Це ж треба! Захопленi Росiйською iмперiею краiни виривалися на волю! Ігор Северянин, сам того не бажаючи, опинився у вимушенiй емiграцii. А втiм, почувався вiн у миленькiй «ялиновiй» Тойлi просто чудово. Тиша, спокiй, благодать. Чи не щодня ходив на риболовлю, а згодом навiть почав виступати в Таллiннi та в iнших мiстах – естонцi до нього ставилися прямо-таки з пошаною. Крiм усього, поет тодi переживав друге свое народження – щасливий шлюб з Фелiссою Круут, з якою проживе 16 рокiв – як за кам’яною стiною. Вона створила йому iдеальний сiмейний затишок (iнодi навiть рятувала його вiд смертельноi небезпеки) i затято оберiгала вiд будь-яких житейських проблем. Тож недарма перед смертю Северянин назве свое розлучення з Фелiссою у 1935 роцi «трагiчною помилкою».

Тримався поет у зарубiжжi поза полiтикою (називав себе не емiгрантом, а дачником) i замiсть полiтичних виступiв проти Радянськоi влади писатиме памфлети проти вищих емiгрантських кiл. У вiдповiдь, емiгранти вiдкинули його як поета. Але духом поет не падав, багато писав, перекладав естонських поетiв, гастролював за межами Естонii – Фiнляндiя, Нiмеччина, Латвiя, Чехiя… І навiть почав писати автобiографiчнi романи у вiршах. У Тойлi вiн, як i ранiше, щодня виiздить на риболовлю, живе скромно, задовольняючись у життi якимись там крихтами. Але з часом йому стае все труднiше й труднiше. З 1925 по 1930 рiк у нього не вийде жодного збiрника вiршiв. Лише згодом з’явиться один з кращих його збiрникiв «Классические розы», а потiм знову забуття… І хоч вiн ще якийсь час гастролюватиме по Європi i часом матиме успiх, але видавцiв на своi книги йому вже не вдасться знайти. У 1940 роцi зiзнаватиметься, що «издателей на настоящие стихи теперь нет. Нет на них и читателя. Я пишу стихи, не записывая их, и почти всегда забываю».

Рiзко погiршилося матерiальне становище, i поет просто бiдуе.

Стала жизнь совсем на смерть похожа:
Все тщета, все тусклость, все обман.
Я спускаюсь к лодке, зябко ежась,
Чтобы кануть вместе с ней в туман…

«Король поетiв», який колись так радiв життю i своему неймовiрному везiнню та успiховi, тихо i непомiтно вiдiйде в iнший свiт 20 грудня 1941 року в окупованому нiмцями Таллiннi i буде похований на Олександро-Невському кладовищi. На пам’ятнику друзi викарбують його рядки:

Как хороши, как свежи будут розы,
Моей страной мне брошенные в гроб!

Але все це – крах надiй, самотина i забуття, – прийде згодом, а тодi…

Тодi в Москвi тих рокiв Ігор Северянин – некоронований король поетiв!

Це ж треба! Маяковський, сам Володимир Маяковський був у нього в заступниках, таким собi вiце-королем!

Кафе футуристiв, де тi футуристи умiло влаштовували бурхливi скандали, на яких росли, як на дрiжджах, i яке трiщало вiд напливу бажаючих послухати i подивитися на них, футуристiв, королiв новiтньоi поезii…

Олександр Вертинський вже тодi не покладав на них особливих надiй, вирiшивши в мистецтво й поезiю йти своiм, осiбним шляхом, але залюбки вiдвiдував iхнi зiбрання й почувався серед них, як риба у рiднiй стихii.

Богема непомiтно почала його засмоктувати – вiчнi спiрки, що нi до якоi iстини не доводили, кокаiн – це вiн просто обожнював. А ось кокаiновоi залежностi вiн тодi ще не вiдчував. А вiдчував себе серед обраних, на вершинi касти московськоi iнтелiгенцii, i радiв, що його туди було допущено. До тiеi касти, до якоi входили знаменитi письменники, художники, чиi iмена у всiх були на слуху i перед якими поштиво схиляли голови молодi пошуковцi визнання i слави. У тi роки вiн грав у маленьких студiях та гуртках невеликi ролi в модних п’есках i навiть намагався поставити Блока на сценi. Про свого улюбленого поета пiзнiше писатиме, що вiршi його «формують наш свiт».

«У нашому свiтi, свiтi богеми, кожний щось там приховував у собi, якiсь надii, марнославнi задуми, невиконанi бажання, кожний був рiзким у своiх судженнях, бравiрував надуманою оригiнальнiстю поглядiв i непримиреннiстю критичних оцiнок. А над усiм цим гуляв хмiльний вiтер поезii Блока, що отруiв не одне серце мрiями про Прекрасну Даму…» І хоч Вертинський не наслiдував Блока, але його образи робили на нього такий сильний вплив, що все тодiшне сприйняття його життя було якоюсь мiрою «блокiвським».



Йому тодi добре йшлося.

Якось, коли вiн гуляв у скверi перед Театром мiнiатюр, що знаходився у Мамонiвському провулку, очiкуючи приятеля, на нього раптом звернула увагу сама Марiя Олександрiвна Арцибушева – господиня того театру.

Ось як про те згадуе сам артист:

«– Що ви тиняетесь без дiла, молодий чоловiче? Йшли б краще в актори, до мене в театр!

– Але ж я не актор, – заперечив вiн. – Я нiчого, власне, не тямлю.

– Не вмiете, так навчитесь!

– А скiльки я буду отримувати за це? – дiловито запитав я.

Вона розсмiялася.

– Отримувати? Ви що? У своему розумi? Запитайте краще, скiльки я з вас буду брати, щоби зробити з вас людину.

Я миттево скис. Загледiвши це, Марiя Олександрiвна трохи подобрiла.

– Нi про яке жалування не може бути й мови, але о третiй годинi ми сiдаемо обiдати. Борщ i котлети у нас завжди знайдуться. Ви зможете обiдати з нами…

Що менi залишалося робити? Я погодився. Таким робом, моiм першим «жалуванням» у театрi були борщ i котлети».

У театрi Арцибушевоi йому доручили номер, що називався «Танго». Стоячи бiля кулiс, Вертинський спiвав пiсеньку – пародiю на еротичний танок, що виконувався на сценi. З’явився хоч i незначний, але успiх, про тодiшнього Вертинського навiть було видрукувано один – один-единий! – рядок в рецензii «Русского слова»: «Дотепний i манiрний Олександр Вертинський».

Через рiк вiн зробить спробу поступити до Художнього театру, але… провалиться. Хоча вiдбiрковий тур вiн успiшно пройде i навiть потрапить до «п’ятiрки» претендентiв – у його становищi це був тодi великий успiх, навiть досягнення, але… На заключному етапi конкурсу його забракуе Станiславський – сам великий Станiславський! – якому не сподобаеться, що шукач театральноi слави дуже гаркавить.

(Правда, Олександра втiшало те, що сам великий Станiславський до десяти рокiв, будучи ще й слабкою, рахiтичною дитиною, не вимовляв букву «р»! А на додачу ще й букву «л». І це великий артист, генiальний Станiславський! Але згодом вiн переборов свiй гандж, дякуючи матерi, змiцнiв i став серед однолiткiв навiть заводiем.)



Недорiкуватiсть, недомовнiсть (рос. Косноязычие). Гаркавий – який нечiтко вимовляе окремi звуки (найбiльше «р» i «л»). Це – вада мови, яка полягае в неправильному утвореннi звукiв, що вiдповiдають окремим буквам. Але гаркавiсть – це, як вважаеться, простонародна i застарiла назва дефектiв вимови. Коли подiбний дефект значний, мова стае майже незрозумiлою, схожою на дитячий лепет. Якщо ж дефект виражений досить помiрно, то можна розумiти гаркавiсть, тiльки вона стае дещо неприемною для слуху. Бувае, що неправильна вимова поширюеться на всi звуки, хоча в бiльшостi – лише на деякi.

Треба ще мати на увазi, що здатнiсть правильно вимовляти звуки, якi вiдповiдають окремим буквам, крiм належно розвинутих органiв мови, залежить ще й вiд нацiональних особливостей. У багатьох мовах е звуки, що абсолютно невластивi iншим мовам, i iх не вдаеться правильно вимовляти людинi, якiй ця мова чужа – хоч би вона й чудово володiла мовами. Але iнодi гаркавiсть виявляеться i стосовно деяких звукiв рiдноi мови, переважно до р, л, далi – с, г, к, а також до деяких голосних, якi вимовляються нечiтко, розпливчасто. Це iнодi спостерiгаеться навiть за абсолютно правильно розвинутих органiв мови. Подiбна вада називаеться функцiональними розладами. Інодi гаркавiсть поеднуеться iз заiканням. Це може бути через неправильне облаштування пiднебiння, язика, губ, горла, а також зубiв. Деякi з них можуть бути вродженими – напр. заяча губа, розщеплення пiднебiння, малорухливiсть язика тощо, або до цього можуть призвести рiзнi захворювання. А загалом вона – гаркавiсть – рiзна, за ступенем i характером: в одних випадках це позначаеться на всiй мовi, в iнших лише на певних звуках. Якщо ж гаркавiсть викликана якимось недолiком мовних органiв i доступна для лiкування чи оперативного втручання, така гаркавiсть може бути лiквiдована. З часом, з вiком, з розвитком дитини гаркавiсть може непомiтно минути, але це трапляеться рiдко.



Така невдача хоч кого могла б пiдрубати пiд корiнь – та й гаркавостi, що була у нього вроджена, вiн аж нiяк не мiг позбутися, хоч би й хотiв, – але тiльки не Вертинського. Не вийшло в театрi, треба спробувати в кiно. Тим бiльше там мова не потрiбна – кiно ж нiме.

Зi спогадiв самого артиста:

«Невдовзi пiсля смертi Л. М. Толстого його син Ілля Львович задумав подати на екранi кiнематографа одне з оповiдань Льва Миколайовича – «Чим люди живi». В оповiданнi, як вiдомо, говориться про ангела, вигнаного небом, який потрапив у родину бiдного чоботаря. Ілля Толстой ставив картину сам, i за його задумом, дiя мала вiдбуватися у Яснiй Полянi. Кошти знайшлися, акторiв запросили, затримка була тiльки за однiею роллю – самого ангела. Виявилося, що цю роль нiхто не хотiв грати, бо той ангел мусив по ходу картини упасти в справжнiй снiг, до того ж абсолютно голим. А зима була сувора. Був грудень.

За обiдом у Ханжонкова Ілля Толстой запропонував цю роль Мозжухiну, але той зi смiхом вiдмовився.

– По-перше, у мене немае нiчого «янгольського», а по-друге, мене не влаштовуе отримати запалення легень, – вiдповiв вiн.

Толстой запропонував роль менi. Із молодецтва i щоб зачепити Івана (Мозжухiна, тодi знаменитого актора. – В. Ч.), я погодився. Актори дивилися на мене як на божевiльного. Їх жартам не було кiнця, але я зневажливо вiдмовчувався, вдаючи з себе героя».

До 1918 року Олександр Вертинський знiметься в багатьох епiзодичних ролях нiмих фiльмiв – «От рабства к воле», «Король без венца» та в iнших. Але знаменитого кiноартиста з нього так i не вийде. Проте, як кажуть, не було б щастя, так нещастя помогло. Саме тодi, як на екранi вперше з’явиться Вiра Холодна, вiн зазнайомиться з нею i на все життя закохаеться в зiрку нiмого кiно.



А сталося се воiстину доленосне для нього знайомство так.

Холодна, тодi вже доволi вiдома кiноактриса, хоча ще й не так шалено популярна, якою вона стане пiсля фiльму «Молчи, грусть, молчи…», iнодi вiдвiдувала кафе футуристiв, де ii всi знали – i господарi, i завсiдники, не кажучи про модних тодi поетiв Москви: Бурлюка, Маяковського, Хлебникова, Северянина, Кручених та iнших… Знаменита кiноактриса, яку вже тодi називали богинею i дивом не вiд свiту цього, iнодi й виступала в кафе на лiтературних вечорах, де читала своiх улюблених поетiв Цветаеву, Ахматову, Гумiльова, Блока…

Олександр Вертинський, який на той час теж уже встиг стати завсiдником кафе, що хоч кому могло принести знанiсть та популярнiсть – тiльки треба було постiйно вдаватися до епатажу та скандалiв, – i кращим другом модних футуристiв, не пропускав жодного фiльму «Великого нiмого» з участю Вiри Холодноi. Особливо його захопив i полонив фiльм «Песнь торжествующей любви» – божественний фiльм! І божественний вiд того, що в ньому зiграла головну роль вона – ВІРА ХОЛОДНА!

Жадiбно читав про неi вiдгуки (захопливi, з ними вiн погоджувався) у пресi:

«Г-жа Холодная – еще молодая в кинематографии артистка, но крупное дарование, и даже большой талант выявила она с первым же своим появлением на подмостках кинематографической сцены. Роль Елены она проводит бесподобно; глубокие душевные переживания, безмолвная покорность велениям непостижимой силы, – яркие контрасты чувства переданы без малейшей шаржировки, правдиво и талантливо…»

Вiн теж був такоi думки про молоду кiноактрису i навiть ще вищоi – хоча куди вже вище!

На той час кiноателье Ханжонкова, аби не прогорiти в умовах жорстокоi ринковоi конкуренцii, мусило гнати стрiчку за стрiчкою, тож i не дивно, що за перший рiк роботи в цього кiнодiяча Вiра Холодна знялася аж у тринадцяти фiльмах. Вони один за одним виходили на екрани, й у всiх на устах було iм’я новоi кiнозiрки: Вiра Холодна! І стала вона не лише кiноактрисою, яка найчастiше з’являлася на екранах, а й – найпопулярнiшою – навiть серед досвiдченiших за неi актрис! Навiть серед талановитiших за неi! Хоча… Це ще як сказати, думав вiн, що Вiра, мовляв, не найталановитiша серед найталановитiших. Вони були артистками вiд природи, а вона виявилась артисткою вiд Бога – хоч i без спецосвiти i без достатнього на той час сценiчного досвiду.

У Москвi шушукалися: стрiчки з ii участю приносять Ханжонкову чи не легендарний прибуток, адже всi в той час ходили не просто в кiно, а – «на Вiру Холодну», бо тiльки вона одна – так усi були певнi, – могла повести глядачiв у фантастичну краiну чарiвних мрiй…

Ходив «на Холодну» й Олександр Вертинський. Вже знав усi ii фiльми, iз заплющеними очима мiг перед внутрiшнiм зором вiдтворити кожну стрiчку, кожен кадр тих стрiчок, адже у них знiмалася така незвичайна артистка, як Вiра Холодна! Вiн мiг перед своiм внутрiшнiм зором вiдтворити погляд ii чарiвних i якихось неземних очей, кожен порух ii обличчя, брiв, губ, порухи рук, постави, голови… Коротше кажучи, вiн знав тодi напам’ять всi ii фiльми: «Песнь торжествующей любви», «Пламя неба», «Дети века», «Пробуждение», «Миражи» й iншi… Всi-всi, де вона на той час знiмалася.

Вiн уже марив нею.

Загледiвши, що вона хоч iнодi, а бувае в кафе футуристiв, i трапляеться, що навiть виступае на лiтературних вечорах, загорiвся божевiльною – як сам i вважав, – iдеею познайомитись особисто з королевою – для нього вона вже тодi була королевою. Ба, навiть богинею! Але ще не знав, як це зробити – зроду-вiку вiн вдався не зовсiм смiливим, не завжди рiшучим i зграбним, а про вишукану галантнiсть кавалера i мови тодi не могло бути – це з’явиться в нього пiзнiше. Але якось обмовився перед друзями, що хоче познайомитись iз «самою Вiрою Холодною».

Друзi нiчого не вiдповiли, наче й не чули його бiдкання, але як швидко виявиться, вони запам’ятали про його «божевiльну мрiю познайомитись iз самою Вiрою Холодною…»

І якось…

Це був звичайний лiтературний вечiр у модному кафе модних московських футуристiв. Вечiр, на якому виступали вже тодi успiшнi й скандально вiдомi поети – дражнили публiку, заводили ii умiло, й так же умiло вдавалися до епатажу – Бурлюк, Маяковський, Северянин i ще хтось…

Маяковський витягнув на естраду i його, тодi мало ще кому вiдомого шансонье Олександра Вертинського. Вiн розгубився. Як загледiв, що в першому ряду бiля першого столика сидить з кавою вона – його королева, i чомусь невiдривно на нього дивиться. І вiн, силомiць виведений на естраду Володимиром Маяковським i ним пiдбадьорений, не то проспiвав, не то просто продекламував – швидше, i те, i те, – свою пiсню. Проспiвав, продекламував у своему звичному стилi, у своiй несподiванiй манерi, що ii слухачi, як не намагалися, а нi з ким iншим порiвняти не моли, бо вона в нього була тiльки його – оригiнальна i неповторна – вже тодi. То була його «Сероглазочка», що пiзнiше стане – коли вiн пiдбере для неi ще своерiднiше виконання, – такою популярною. Як, мiж iншим, i всi його пiснi.

Я люблю Вас, моя сероглазочка,
Золотая ошибка моя!
Вы – вечерняя жуткая сказочка,
Вы – цветок из картины Гойя.

Я люблю Ваши пальцы старинные
Католических строгих мадонн,
Ваши волосы сказочно длинные
И надменно-ленивый поклон.

Я люблю Ваши руки усталые,
Как у только что снятых с креста,
Ваши детские губы коралловые
И углы оскорбленного рта.

Я люблю этот блеск интонации,
Этот голос – звенящий хрусталь,
И головку цветущей акации,
И в словах голубую вуаль.

Так естественно, просто и ласково
Вы, какую-то месть затая,
Мою душу опутали сказкою,
Сумасшедшею сказкой Гойя…

Под напев Ваших слов летаргических
Умереть так легко и тепло.
В этой сказке смешной и трагической
И конец, и начало светло…

Вiн мав успiх. Кафе як забурлило, всi тiльки й вигукували:

– Вертинський!..

– Вертинський!!.

– Вертинськи-и-ий!!!

Северянин навiть позаздрив тодi його успiховi. А втiм, можливо, то просто йому здалося.

Розкланюючись, вiн устиг побачити: Вiра Холодна у першому ряду, за своiм столиком, схопилася i збуджено йому аплодуе…

О, боги, – майнула думка, од якоi вiн раптом вiдчув у себе за плечима щось схоже на крила. – Королева його вiтае!.. Королева йому аплодуе!.. Нарештi й вiн спiзнав, що таке щастя!..

Того вечора й сталося.

Вiн раптом i збагнути не встиг, що ж у ту мить вiдбулося, а тiльки несподiвано побачив перед собою до щему знайоме гарне лице, що було для нього вже рiдним, i лише тодi збагнув: це ж вона – королева екрана, його чарiвна мрiя. І себе перед нею побачив – високого, худого, по-юнацькому довгов’язого, розгубленого. (І фрак якось висiв на ньому… м-м… не так.) І сам вiн був i нiби й… не був. Вiн i не вiн, бо збоку бачив себе, як когось iншого, чужого i незнайомого йому, який не викликав симпатiй.

А позад нього Бурлюк, Маяковський, як коломенська верста, Ігор Северянин…

А попереду тiльки вона – Вiра Холодна.

САМА ВІРА ХОЛОДНА!

А вiн перед нею просто… Просто – всього лише! – Олександр Вертинський – молодий поет, такий же артист, такий же спiвак i такий же композитор – все, як кажуть, ще попереду. І популярнiсть, якоi вiн тодi ще не мав.

Побачивши перед собою так близько, – не на екранi, в реальностi! – свою Королеву, САМУ ВІРУ ХОЛОДНУ, вiн розгубився…

Але на помiч прийшли друзi-поети.

– Вiро Василiвно, особисто засвiдчую: перед вами – Олександр Вертинський. Справжнiй! – доноситься до нього бас Маяковського, од якого аж у вухах бринить-гримить, – І я, Володимир Маяковський, свiдчу: Олександр Вертинський – великий поет! Повiрте, Вiро Василiвно, я в поетах i в поезii дещо… гм-гм… розбираюся…

І з цими словами вiн пiдштовхнув його вперед – «великого поета».

Пiдштовхнув до неi, до Королеви, яка милостиво до нього посмiхалася.

– Крiм усього, ще й великий артист, якого благополучно забракував сам великий Станiславський, – насмiшкувато, але все ж з дружнiми iнтонацiями в голосi, вигукуе Давид Бурлюк i теж його пiдштовхуе вперед, до неi, до Королеви, до самоi Вiри Холодноi, яка так пiдбадьорливо-милостиво до нього посмiхаеться.

– А ще й спiвак i композитор! І все в однiй особi, – почувся iнший голос (здаеться, Ігоря Северянина), i його ще раз пiдштовхнули.

І вiн нарештi опинився перед нею, перед САМОЮ ВІРОЮ ХОЛОДНОЮ, його Королевою i його Богинею. Не екранна, а стояла вона перед ним реальна, у плотi, струнка i якась легка, неймовiрно гарна, з такими фантастичними очима i мило, тепло i радiсно (чому радiсно?) посмiхалася до нього, певно, добре розумiючи стан молодого поета, артиста, спiвака i композитора.

Розгубившись (зроду вiн узагалi був несмiливим i довго та вперто з тiею несмiливiстю боровся, особливо перед жiнками), що перед ним САМА ВІРА ХОЛОДНА, одним духом випалив:

– Здрастуйте… Я – Олександр… Можна просто: Саша. Або й Сашко.

– Са-ашко-о?… – мило протягла вона, як проспiвала. – То це ви, молодий чоловiче, i е… Са-ашко-о?…

– Так у нас кажуть – Сашко…

– Де це у вас, дозвольте спитати, Сашо, котрий Сашко?…

– У Киевi…

– То ви з Киева? – вона ворухнулась, наче хотiла ще ближче до нього присунутись.

– Киiв – моя батькiвщина…

– О, то ми з вами… Майже земляки. Я з Полтави. – Як чарiвно дзвенiв ii милий голос, як чарiвно посмiхалися ii неймовiрно гарнi, глибокi й жвавi очi. – Правда, я там жила ще маленькою, але дещо запам’ятала. У нас були сусiди, а в них був хлопчик Олександр – приблизно одного зi мною вiку. То його по-полтавському звали iнодi Сашком, а iнодi – нiколи не вгадаете – Шурком. Шу-урко-ом, – як проспiвала вона. – Я, тодi мала, думала, що той хлопець – iноземець. Із якихось турецьких чи що краiв. Так мене вразило його iм’я – Шу-урко-о…

Срiбними переливами бринiв ii тихий смiх.

– То ви, Олександре, поете, артисте, спiваче i композиторе, будете для мене – з вашоi, звичайно, згоди, – Сашком. Гаразд? Себто Шурком. Ми ж iз вами з Украiни, котру чомусь всi тут називають Малоросiею. Ви й справдi, як сказав Володимир Маяковський, великий поет. А вiн у поетах i поезii розбираеться, як нiхто iнший!

– Вiро Василiвно, благаю… Заждiть, – прошепотiв вiн. – Подаруйте менi ще кiлька хвилин вас бачити, i щасливiшоi людини за мене у всьому свiтi не буде!

– О, то ви багато хочете – стати найщасливiшою людиною у свiтi! Про це всi мрiють, але це рiдко кому вдаеться.

– А менi вдасться. Але з вашою допомогою, панi Вiро.

Вiн дивився на неi так захоплено, що вона, хоч i звикла до поклонникiв, що завжди ii оточували, вiдчула, як наче б губиться, що було iй взагалi не властиво. А вголос мовила, правда, тихо:

– Не дивiться на мене так. Навколо нас люди, а я… я замiжня. І взагалi, що з вами?

– Ку де фудр, – прошепотiв вiн по-французькому.

– «Удар грому»? – переклала вона. – Ви знаете, що це означае?

– Любов з першого погляду, що вражае, як удар грому.

– Ку де фудр, – замислено повторила знаменита актриса. – А раптом це… ку де театр? Театральний ефект…

– О, нi. Я сказав це i, як латиняни кажуть, дiксi ет анiмам левавi: сказав i полегшив цим душу. Зi мною i справдi трапився «удар грому», як вас вперше побачив.

– То що ж нам тепер робити? – Вона, здаеться, вiдчула легкий неспокiй.

– Але я нiчого од вас не хочу…

– О, це вже легше, – зiтхнула вона.

– Крiм одного: бачити вас. – І вже благально: – Можна менi приходити до вас – аби лишень вас бачити… Бачити вас, i… i бiльше нiчого.

Вона пильно подивилась на нього – вiн вiдчув, що потопае у ii великих i бездонних сiрих очах – i опустила вii. І вiн той порух ii прекрасних вiй зрозумiв як згоду. Холодна востанне подивилася на нього своiми неземними – збожеволiти можна, якi ж вони прекраснi! – сiрими очима, протягла, як проспiвала, нiжно, хоч мовби й злегка насмiшкувато:

– Бувайте, Са-ашко, котрий Шу-урко-о…

І зникла. А вiн довго-довго того вечора не мiг отямитись. І збагнути не мiг – снилося йому те, що вiдбулося щойно, чи все це наяву, навсправжки? І вдихав ii парфуми, що здавалися йому божественними, якi все ще хмаркою стояли на тiм мiсцi, де щойно стояла вона…



Тодi ж вiн зазнайомиться й заприязниться з Іваном Мозжухiним, знаменитим актором. Разом вони ходитимуть на гамiрливi зiбрання футуристiв, разом питимуть вино у вiльний вiд зйомок час у ресторанах i взагалi, займатимуться епатуванням наiвноi публiки.

Вони були ровесниками, обидва 1889 року народження (тiльки один народився у Пензi, Росiя, а другий у Киевi, Украiна), тож вiдразу ж перейшли на «ти» i почувалися чи не побратимами, якi давним-давно знають один одного. Інiцiативу зближення виявив Мозжухiн. Правда, хоч i був однолiтком з Вертинським, але все ж здавався наче старшим, i його старшинство визнавав i сам Вертинський. Мабуть, тому, що на час iхнього знайомства Олександр був ще нiкому не вiдомим, а Іван – уже доволi знаним актором, яким захоплювалися у Москвi.

Особливий успiх вiн мав у ролi графа Клермона в п’есi Л. Андреева «Король, закон и свобода» в Московському драматичному театрi, куди був запрошений восени 1914 року. У нього навiть був свiй ангажемент (контракт, укладений на певний термiн), про що Вертинський тодi ще тiльки мрiяв. До 1916 року вiн виступав на однiй сценi з такими знаменитостями, як Радiн, Полевицька, Блюменталь-Тамарiна, Дуван-Торцов – як рiвний з рiвними, i Вертинський iнодi ловив себе на тому, що дивиться на друга знизу вгору, хоч Іван тримався з ним по-дружньому, по-простецькому.

Вiн узагалi був з гумором, до всього – навiть до своеi популярностi, – ставився злегка iронiчно, iнодi за чаркою – любив се дiло, – казав:

– Сашко, не дивись на мене, як на небожителя, ми, генii, такi ж простi, як i всi смертнi…

Пiдморгував, говорив своiм добре поставленим, соковитим голосом i смiявся – якось красиво, аж мелодiйно.

Іван дебютував у кiно в 1909 роцi i вiдтодi кiнематограф став для нього – вчорашнього артиста театру, – новою професiею i покликанням у свiтi мистецтва. І взагалi, новим життям. Про кiнематограф, про «Великого нiмого» вiн захоплено писатиме: «Це моя кров, моi нерви, надii, провали, хвилювання… Мiльйони крихiтних кадрiв складають стрiчку моеi душi».

Вiн був вiд природи надiлений генiальною художньою iнтуiцiею, що багато в чому йому замiнила школу. До всього ж вiн вiдразу вiдчув принципову рiзницю мiж грою в кiно i в театрi. Намагався розпiзнати закони мови кiно, його головнi творчi принципи, заснованi на «внутрiшнiй експресii, на гiпнозi партнера, на паузi, на хвилюючих натяках i психологiчних моментах, коли не все сказано, але все зрозумiло». Казав, бувало, Вертинському (для останнього це була своерiдна школа): «Актору досить щиро, захоплено подумати про те, що вiн мiг би сказати, загорiтися пiд час зйомок, i вiн кожним своiм мускулом, питанням чи скаргою одних очей вiдкрие iз стрiчки публiцi свою душу, i вона зрозумiе його без жодного слова, без единого напису…»

Мозжухiн почав свою кар’еру в студii Ханжонкова. (Про Вiру Холодну, з якою часто разом знiмався, вiдгукувався незмiнно з пiететом.) Його перший екранний успiх – фiльм «Жизнь и смерть» (1914), де вiн убивав свою кохану, щоб набальзамувати ii труп i зберегти нетлiнною ii красу. І хоч у тому образi вiдчувалася патологiя, але Іван зiграв свiй персонаж зi справжнiм драматизмом i вперше продемонстрував на екранi здатнiсть плакати «справжнiми сльозами».

Акторський дiапазон його був багатим. Вже в перших своiх фiльмах вiн приемно вразив глядачiв широтою свого обдарування, а перший успiх йому принесла роль молодого еврея у стрiчцi «Горе Сарри» (1913).

Тодi ж вiн створив блискучi за зовнiшньою виразнiстю образи фантастичних i казкових персонажiв у фiльмах «Ночь перед Рождеством» (Чорт), «Страшная месть» (Чарiвник), «Руслан и Людмила» (Руслан)…

Але особливе мiсце в творчостi Мозжухiна зайняла росiйська класика. У 1913 роцi вiн знявся у Чардинiна в екранiзацii пушкiнського «Домика в Коломне» – цей фiльм визнано однiею iз кращих раннiх екранiзацiй Пушкiна.

Вiн володiв блискучим почуттям гумору, мав якусь вроджену вишуканiсть, легкiсть, пластичнiсть – це йому забезпечило успiх у комедii.

Правда, пiддавшись загальному тодi патрiотичному пориву в серпнi 1914-го, Іван Мозжухiн йде на вiйну – «вольноопределяющим». На той час вiн був уже популярним, тож вiдразу з’явилася серiя листiвок улюбленця публiки у вiйськовiй формi. Але подвигiв на фронтi, на щастя, вiн не здiйснить – швидко пiдведе здоров’я, i артист повернеться до свого любого кiнематографа.

Вже з 1915 року Іван Мозжухiн – найяскравiша зiрка серед зiрок росiйського кiно. «Пiкова дама» увiйде в число шедеврiв ранньоi росiйськоi кiнокласики завдяки талановитiй роботi саме Мозжухiна. Коли Вертинський з ним зазнайомиться i подружиться, iм’я Івана гримiтиме в Росii. Залишаючись, мiж iншим, у побутi все таким же простим i товариським.

А вже його робота у фiльмi «Отець Сергiй» за Л. Толстим буде названа видатною. Вiн був романтичним руським актором-трагiком (це навiть видно було i з його зовнiшностi), що допомагало йому створювати драматичнi ролi, якi всiх вражатимуть. Навiть надуманi, фальшивi мелодраматичнi сюжети вiн своiм обдаруванням пiднiмав до рiвня справжньоi людськоi трагедii. І саме цi ролi принесли йому визнання у кiно. Вiн знiматиметься бiльше, як у 70 фiльмах лише на батькiвщинi i на гребенi свого небувалого успiху року 1920-го емiгруе з Росii (преса тодi повiдомлятиме: «Уехала за границу почти вся кинематографическая фабрика Ермольева: Мозжухин, Протазанов, Дошаков, управляющий Попов, Вермель и др.»).

На батькiвщину Іван, на вiдмiну вiд Вертинського, який теж того самого року емiгруе, вже бiльше не повернеться.

На чужинi Івана Мозжухiна, iстинно руського актора, теж чекатиме шалений успiх. Правда, на перших порах йому буде непросто, але Мозжухiн не був би Мозжухiним, якби легко здався. Сам вiн про першi своi кроки за рубежем згадуватиме вiдверто:

«Когда я приехал во Францию, я не верил в себя как в большого киноактера… На следующий день после приезда в Марсель я пошел смотреть французский фильм. Это был «Карнавал истин» М. Л. Эрбье. Я понял, что все мои знания и теории ничего не стоят. В России кино сковано театром, здесь оно свободно. Я решил переучиваться. Русская манера игры больше недействительна, и затем в Париже другая публика – ей нужно нравиться».

І перевчиться – у чужiй краiнi, в незнайомих йому умовах. І вже другий фiльм, у якому вiн зiграе головну роль – «Дитя карнавала» (1921) принесе йому великий успiх i визнання тамтешньоi критики i публiки. Але справжнiй трiумф прийде до нього наступного року, з виходом на екрани фiльму А. Волкова «Кiн» за п’есою О. Дюма, де вiн зiграе великого романтика англiйськоi сцени Едмунда Кiна. Мозжухiн, згадуе кiнокритика, не грав, а розчинився у цьому образi. Французький кiнознавець i критик писатиме, що Мозжухiн – «тонкий алхiмiк пристрастей i страждань» i вiн «виразив те, що неможливо виразити».

Вертинський про мозжухiнського Кiна писатиме так:

«Я никогда не забуду того впечатления, которое оставила мне его роль. Играл он ее превосходно. И подходила она ему как ни одна из ролей. Он точно играл самого себя – свою жизнь. Да и в действительности он был Кином. Жизнь этого гениального и беспутного актера до мелочей напоминала его собственную».

А вже зiгравши в екранiзацii романа Л. Пiранделло «Покойный Матиас Паскаль» (1925), Мозжухiн буквально ошелешив французьку публiку своею роллю. Автор роману згадуватиме: «Я впервые доверился искусству немоты, потому что ему служили два великих артиста: Иван Мозжухин и Марсель Д’Эробье».

Сам Д’Ертье на старостi згадуватиме:

«Мозжухин здесь оказался несравненным, он с блеском переходил от самой настоящей комедии к высокой патетике драмы. Нужно было обладать подлинным талантом, чтобы с такой легкостью переходить от одного жанра к другому, от смеха к слезам. Когда публика увидела его на экране, она не могла не почувствовать его сходства с двумя актерами – Чарли Чаплином и Джоном Берримором, но речь все время шла только об одном Иване, гении с двумя лицами».

У 1926 роцi Мозжухiн знiметься в картинi «Михайло Строгов» за романом Жюля Верна. І цей пригодницький фiльм матиме i неймовiрний успiх у глядача, i комерцiйний…

Плани на подальше у нього будуть великими, але iм повнiстю не судитиметься збутися. Пiсля тяжкоi хвороби року 1939-го вiн скiнчить своi земнi днi у клiнiцi в Нейi – швидкоплиннi сухоти – i буде похований на росiйському кладовищi Сент-Женев’ев-де-Буа…

У роки, коли з ним познайомиться Вертинський i здружиться, Мозжухiн перебуватиме у статусi «восходящей русской звезды». Але це на його характерi, звичках, поведiнцi i способовi життя аж нiяк не вiдiб’еться – вiн залишатиметься все тим же, ким i був – «простым русским парнем». Як згадуватиме згодом Олександр Вертинський, «целые банды приятелей и посторонних людей жили и кутили за его счет. В частых кутежах он платил за всех. Деньги уходили, но приходили новые. Жил он большей частью в отелях… и был настоящей и неисправимой богемой…» (До всього ж вiн ще й постiйно утримував старшого брата Олександра, талановитого камерного спiвака, у якого не склалася кар’ера.)

Вертинський завжди буде вдячний долi, що вона його колись звела у Москвi з такою неординарною i талановитою особистiстю, як актор Іван Мозжухiн. У цiеi незвичайноi i на диво щедроi, компанiйськоi людини вiн на перших порах багато що перейняв.

Іван охоче навчав своему незбагненному ремеслу, казав, бувало:

– Сашко, котрий Вертинський! Слухай, дивися, всотуй у себе моi премудростi, мотай, як кажуть, на вус. Старанно вчися у мене та в iнших метрiв театру й кiно. Вчися, вчися i вчися. А тодi, як навчишся, все, що од нас набудеш, викинь до дiдька. Викинь i далi йди своею дорогою. Чуеш, своею! Без свого ти нiхто. Другий Мозжухiн непотрiбний, потрiбний для тебе один-единий – Вертинський. Неповторний i своерiдний. Ось за це – наливай! За це ми з тобою сьогоднi добряче хильнемо! Ну, поiхали! За майбутнього Вертинського, який стане… Вертинським, нi на кого не схожим i до бiса талановитим!..



Разом з футуристами Вертинський iз задоволенням шокуватиме публiку своiм екстравагантним одягом. Ось вiн проходжуеться Кузнецьким мостом у жовтiй кофтi (улюблене вбрання футуристiв, у тiм числi й Маяковського тих часiв) з широкими чорними вилогами i дерев’яною ложкою в петлицi; то вигулькне на Тверському бульварi в якiйсь несусвiтнiй куртцi з помпонами замiсть гудзикiв, з побiленим, як у клоунiв, обличчям та моноклем в оцi…

Але це були безневиннi жарти, аби шокувати, епатувати публiку i таким робом завоювати собi популярнiсть. Гiрше було з кокаiном, який тодi називали «прокляттям нашоi епохи».

«Всi захоплювалися ним, – згадуватиме Вертинський. – Актори носили в жилетному гаманцi пляшечки i «заряжалися» перед кожним виходом на сцену. Актриси носили його в пудреницях i нюхали також; поети, художники перебивалися випадковими понюшками, взятими в борг у iнших, адже на свiй кокаiн у них не вистачало коштiв… І кожному здавалось, що вiн сьогоднi незвичайно грав, або писав чи щось говорив. І все це був самообман».

Працюючи в театрi мiнiатюр, вiдвiдуючи кафе футуристiв, мало не потонувши в богемi, Вертинський непомiтно пристрастився до кокаiну.

Та так, що невдовзi в нього почалися галюцинацii, рiзнi видiння. Якось на Тверському бульварi йому привидiлось, що бронзовий Пушкiн спустився зi свого п’едесталу, скочив на пiднiжку трамвая, i тiльки його й бачили…

Мана! Наслання! Видiння було – серед бiлого дня, – таким зримим i виразним, що Вертинський зрозумiв: з кокаiном йому пора зав’язувати.

Інакше – погибель! Кiнець кар’ерi спiвака й кiноактора.

Але кокаiну було не просто позбутися. На той час вже почалася вiйна, i Вертинський, який ладен був забiгти хоч i на край свiту вiд цупких обiймiв кокаiну (а втiм, на той час крiм кокаiну вiн був – як i бiльшiсть росiйськоi iнтелiгенцii, – заражений ще й патрiотизмом), подався добровольцем на фронт. Знайомий нарколог трохи пiдлiкував його, але порадив: аби врятуватися вiд кокаiновоi залежностi, треба хоч на якийсь час змiнити спосiб життя.

У кiнцi 1914 року Вертинський – вже санiтар 68-го санiтарного поiзда Всеросiйського союзу мiст, який курсував мiж передовою i Москвою. Там вiн, позбуваючись кокаiновоi залежностi, а заодно й решток патрiотичних почуттiв, прослужить до весни 1915 року, коли пiсля невеликого поранення повернеться до Москви.

У госпiталi вiн i днюватиме, i ночуватиме, увесь вiддаючись роботi.

І хай робота санiтаром була не вельми поетичною, не простою, щоб не сказати тяжкою i навiть брудною, як для естета, але вiн потiм з гордiстю згадуватиме:

«Я вiв спецiальний облiк зроблених мною перев’язок. Ось пiдсумок – 36 000. Бог, мабуть, врахував цю мою роботу i 36 тисяч перев’язок – помножив на мiльйони аплодисментiв…»

У госпiталi вiн i познайомиться з молодим прапорщиком 5-i армii, московським юристом Володимиром Холодним – його теж перев’язуватиме, тяжко пораненого пiд Варшавою.

– Менi щось ваше прiзвище знайоме, – якось зiзнався йому Вертинський. – Таке прiзвище носить одна вiдома…

– …кiноактриса? – не здивувався прапорщик. – Так, це я надiлив ii таким прiзвищем, бо спершу воно було тiльки моiм. А тепер i Вiра його носить.

– То ви… ви… – Вертинський ледь не задихнувся вiд хвилювання. – То Вiра… Сама Вiра Холодна ваша дружина?

– Так. Сама Вiра Холодна. Моя…

– Я захоплений вашою дружиною, пане прапорщику…

– Ну, ну, – ревниво озвався офiцер.

– Що ви, що ви! Я захоплений нею як актрисою. На екранi вона – божество. Очевидно, така ж i в життi?

– Принаймнi для мене – така… Не знаю, як би й жив, якби ii не було…

Вони тодi проговорили мало не всю нiч. Все про неi, про Вiру Холодну.

Прапорщик розповiдав, а санiтар в обидва вуха слухав, захоплювався i все не мiг повiрити, що ось вiн так запросто бесiдуе з чоловiком самоi – САМОЇ! – Вiри Холодноi!

Кому ще так щастить!

Прапорщик Холодний чи не щодня писав листи дружинi. Це допомагало йому триматися в цьому свiтi – поранений вiн був тяжко, i лiкарi навiть побоювалися за його життя.

А вiн все писав i писав коханiй листи, вiдправляючи iх з оказiею i без неi.

Тож, тiльки дiзнався, що санiтар Вертинський iде до Москви у вiдпустку, з якоi вiн – зiзнався по секрету, – вже не збирався повертатися на фронт, вiдразу ж написав листа дружинi. Дав санiтару свою адресу, розповiв, як у Москвi краще дiстатися до iхнього будинку, i ось…



– Олександре, – Вiра Василiвна була така збентежена, що здавалося, не помiчала Вертинського, хоч i говорила з ним. – Я тричi перечитала листа, що ви його привезли вiд Володi – вдячна вам… У мене все в душi перевернулося – Володя в госпiталi? Вiн поранений?

Вертинський кивнув.

– Чому вiн про це пише нiби мiж iншим? Не хоче мене тривожити? – Вертинський знов кивнув. – О, Господи, Господи… Даруйте, я сама не своя… Скажiть, будь ласка, – тiльки вiдверто – яке у нього поранення?

– Вiдверто – тяжке.

– О Боже, Боже!.. Ви повертаетесь назад, допоможете менi…

– Даруйте, нi. Наш госпiталь розформовано, i я вiднинi демобiлiзований.

– А чому ви не привезли Володю додому? Поiзд же прибув до Москви?

– Так, прибув, але… Але Володя… Даруйте, прапорщик Холодний нетранспортабельний. Поки що, – поспiшно додав. – Його вивезли з передовоi i помiстили в стацiонарний госпiталь.

– Щодалi – то важче! Ви дасте менi адресу стацiонарного госпiталю? – Вертинський кивнув. – А я зараз же… Мчу до Ханжонкова, благатиму його дати менi вiдпустку – за свiй кошт. А як не вiдпустить, все кину к чорту! Зйомки, зйомки!.. Та iм i кiнця-краю нема. Їду до Володi… Чого б менi це не коштувало.

– Це досить небезпечно, Вiро Василiвно.

– Але я мушу бути з ним! Розумiете – з ним! Вiн у мене единий.

– Я все розумiю, але… У тих краях, куди ви збираетесь iхати, тривае вiйна. А на вiйнi все трапляеться. І кулi свистять, i снаряди рвуться, i все таке… iнше.

– Буду сподiватися, що нiмцi ще не встигли виготовити для мене снаряд… А ви, Сашо, котрий, – посмiхнулась, – Шурко… Даруйте, Олександре… чим будете займатися в Москвi? Хоча – навiщо я це питаю…

– Задумiв три мiхи та ще й торба, як у Киевi кажуть. А поки що повернуся в Театр мiнiатюр Арцибушевоi – на старе мiсце. А там… Є задумка виступати в образi П’еро – виконуватиму пiснi. Зокрема й про вас…

– Мерсi! Зворушливо, але… Даруйте. Мене зараз хвилюе iнше. Маю негайно iхати… Та нi – летiти! У тi краi, де, як ви зволили висловитись, свистять кулi й iнодi рвуться снаряди… О, Боже, Боже!.. Володя, мiй единий Володiчка, тяжко поранений, у самотинi, в госпiталi! А я… знiмаюсь у фiльмах!.. Як вигукував герой, не пригадую, якоi вистави: карету менi, карету!! Бажано ту, що по залiзних рейках iздить… Гла-ашо? Де ти, Глашечко, моя землячко?! – крикнула в глибину помешкання. – Глашо, бiжи сюди! Зараз Сашко… Чи то пак, Шурко… Ой, що це я… Пан артист, вiн же санiтар, скаже нам адресу, куди я маю летiти… Але за вiдсутнiстю крил доведеться скористатися залiзницею… Гла-ашко, де ти запропастилася?… Зараз побiжиш на вокзал за квитком i завтра… Нi, сьогоднi я поiду на фронт до мого Володiчки… Боже, Боже, мiй коханий у госпiталi, а я… Глашо, Глашо… Ага, слава богу, з’явилася…




P. S. До першоi частини


Вид мистецтва, який за допомогою кiнематографiчноi технiки, оперуючи рухомим зображенням i звуком, вiдтворюе реальну дiйснiсть (маеться на увазi на екранах) у художнiх та художньо-документальних образах – це щодо тлумачення термiна «кiномистецтво». Що за вiдомим висловом пролетарського вождя, iдейного i практичного творця бiльшовицького перевороту 1917 року в Петроградi, е «найголовнiшим iз усiх мистецтв». Чим вождь – може, й сам того не усвiдомлюючи (як дотепно вигукнув один гуморист, слухаючи з екрана телевiзора виступ Брежнева: «Мужик, ти хоч сам розумiеш, що ти сказав?»), дуже «образив» лiтературу, театр тощо. А тому на сiмдесят з гаком лiт у червонiй iмперii бiльшовикiв вiдбувся – за вказiвкою згори, – подiл мистецтва – МИСТЕЦТВА!!! – на головне i…

Якщо одне мистецтво виявилося головним, хоч це й дико звучить, то, виходить, е мистецтво й не головне, тобто другорядне? Але якщо воно другорядне, то яке ж воно – мистецтво? Це вже ремесло. Така собi пiдробка.

Ось так на десятилiття було одним вигуком сакрального вождя пiдвищено одне мистецтво (його вид) i приниженi всi iншi (театр, лiтература, образотворче мистецтво тощо). Сюди додалася ще й пресловута «партiйнiсть мистецтва», що остаточно його доконало. Адже тiльки «партiйнiсть мистецтва i лiтератури – ленiнська премудрiсть, – здатна гарантувати справжню свободу творчостi» – бiдолашне мистецтво!

Одним iз найдавнiших, як вiдомо, е мистецтво слова, що з винаходом писемностi започаткувало художню лiтературу, один з найбагатших за духовним змiстом i жанровим розмаiттям вид мистецтва, але й вiн, цей вид, з пiдвищенням на перше мiсце кiно (за ленiнською класифiкацiею) опинився на другорядних ролях…

До речi…

Перебиваючись у Швейцарii з хлiба на квас – чи то пак, на пиво, – в очiкуваннi революцii в Росii, Ленiн любив вiдвiдувати не тiльки мiсцевi пивнички, про що написано чимало, але й салони синематографа, що тодi тiльки-но зароджувався. Кому iз зарубiжних актрис симпатизував вождь, невiдомо. Але, повернувшись у Росiю, Ленiн встигав паралельно з керiвництвом революцiйним процесом займатися ще багатьма речами. У тiм числi й культурою: театрами та кiно. Ленiн залюбки дивився фiльми одного з перших вiтчизняних режисерiв Євгенiя Бауера, який i вiдкрив свiтовi зiрку росiйського нiмого кiно Вiру Холодну.

Хто знае, пише далi одне видання, можливо, саме перебуваючи пiд чарами краси цiеi актриси, Іллiч i сказав Луначарському фразу, що на десятилiття стала сакральною: «Найголовнiшим з усiх мистецтв для нас е кiно»?

Як зазначае спецлiтература (хоча б i УРЕ): «Доступнiсть фiльмiв широким масам, особливий ефект достовiрностi екранного зображення, iнформативнiсть визначають соцiальнi функцii i значення кiно, яке справляе величезний iдейно-художнiй вплив на формування поглядiв та переконань, естетичних смакiв i почуттiв, свiдомостi людей, iх духовноi культури. В СРСР та iнших соцiалiстичних краiнах кiно вiдiграе першорядну роль у суспiльно-полiтичному i культурному життi, в справi виховання народу в дусi патрiотичного й пролетарського iнтернацiоналiзму, служить гуманним iдеям людства, справi миру i взаеморозумiння мiж трудящими всiх краiн, активно протистоiть (уже не протистоiть. – В. Ч.) буржуазнiй iдеологii i моралi…» І далi зазначаеться, що, мовляв, у капiталiстичних краiнах бiльшiсть творiв кiно належить до «масовоi культури» (увы, як кажуть росiяни, у нас уже теж! – В. Ч.) та використовуеться в iнтересах експлуататорських класiв (тепер – олiгархiв. – В. Ч.) як «iндустрiя розваг», з метою iдеологiчноi манiпуляцii свiдомiстю мас, вiдвертання «трудящих вiд класовоi боротьби», i т. д., i т. п. у тому ж «марксистсько-ленiнському» дусi i стилi.

«Естетичнi особливостi кiно, – пише далi видання, – багато в чому визначаються можливостями кiнотехнiки. Рухомiсть кiноапарата дае змогу вибрати будь-яку точку знiмання (ракурс кiнознiмання), рiзноманiтнiсть оптики, яку застосовують пiд час знiмання, дае можливiсть передати в кадрi перспективнi змiни, поеднання кадрiв у монтажi, дае змогу водночас показувати дiю у рiзних мiсцях, проводити кiлька сюжетних лiнiй, об’еднувати iх (паралельний монтаж), змiщувати дiю в часi й просторi, вдаючись до зорових i звукових метафор i порiвнянь (асоцiативний монтаж)… Існуе чотири основнi види кiно: художне (iгрове), яке засобами виконавськоi майстерностi втiлюе твори кiнодраматургii; документальне; мультиплiкацiйне i науково-популярне. Кожний iз видiв мае своi особливостi i завдання… У сучасному кiно iснують також кiнокомедiя, вестерн, детектив та iншi жанри…»

Кiно, як вiдомо, виникло в кiнцi XIX столiттi (1885, першi фiльми французьких винахiдникiв кiно братiв О. та Л. Люм’ер).

Це сталося у Парижi у 1895 роцi. А варто (iй-богу, варто!) згадати, що двома роками ранiше механiк Одеського унiверситету Й. Тимченко (за участю професора М. Любимова) сконструював кiнознiмальний та кiнопроекцiйний апарати. А в 1896 роцi в Харковi А. Федецький зняв кiлька короткометражних картин. На Украiнi iгровi стрiчки з’явилися у 1907 роцi, а вже з 1909-го випускалися комедii, драми, водевiлi з репертуару та у виконаннi акторiв украiнських театрiв: «Шельменко-денщик», «Москаль-чарiвник», «Нiч перед Рiздвом» (Харкiв). Існували невеликi студii у Катеринославi («Художество», 1911, «Родина», 1912), в Одесi («Мiрограф», 1912), у Киевi («Експрес», 1911, «Тiман i Рейнгардт», 1912, «Свiтлотiнь», 1914 та iншi). У 1911 роцi оператор Д. Сахненко зняв у Катеринославi фiльми «Наймичка» i «Наталка Полтавка», в постановцi М. Садовського за участю М. Заньковецькоi та І. Мар’яненка, а також «Любов Андрiя» (1912) за «Тарасом Бульбою» Гоголя, «Запорозька Сiч» (1914), «Богдан Хмельницький» (1914). У Киевi були поставленi фiльми «Пан Штукаревич» (1912), «Запорiзький скарб» (1913) та iн. Серед видань, якi висвiтлювали питання кiно в Украiнi, – щотижневик «Театр и кино», Одеса (1915–1918); газета «Кинематограф», Одеса (1910); «Киевский кинематограф» (1911–1912); «Экран и сцена», Киiв (1914) тощо. У тi роки Украiна разом iз Францiею, Нiмеччиною, США та Росiею вносила i свiй значний вклад у розвиток колишнього синематографа, тобто «рухомих фотографiй», чи атракцiону, як вважалося кiно на час його винаходу. А всесвiтньовiдомим украiнське кiно стало у зв’язку з дiяльнiстю Олександра Довженка, творчiсть якого мала просто-таки величезний вплив на розвиток кiно в цiлому. Його «нiмi» фiльми «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929) i особливо прославлена у свiтi «Земля» (1930) пiдняли кiно на найвищий – навiть i для сьогоднi – рiвень i стали класикою свiтового кiнематографа, на якiй творчо вчилося багато зарубiжних режисерiв, майбутнiх генiiв i класикiв кiно. (Варто згадати, що в 1920-х pоках в Украiнi плiдно працював П. Чардинiн («Укразiя», «Тарас Шевченко»), експериментальними пошуками виражальних засобiв позначена творчiсть І. Кавалерiдзе («Злива», «Перекоп»). Значних успiхiв досягли тодi режисери Ю. Стабовий, Г. Тасiн та iншi…

Наприкiнцi 20-х – на початку 30-х рокiв XX столiття кiно зробило колосально-гiгантський крок уперед – воно стало ЗВУКОВИМ. Епоха нiмого кiно назавжди вiдiйшла у минуле.

Звукове кiно – таке звичайне для нас сьогоднiшнiх (утiм, сьогоднi навiть подумати дико, що кiно може бути якимось iншим, а не звуковим). Звукове кiно – це виробництво i демонстрування кiнофiльмiв, у яких зображення супроводжуеться звуками, зафiксованими на фонограмi.

Пiд час створення фiльмiв вдаються до синхронного озвучення, використовуючи кiнознiмальнi та звукозаписувальнi апарати – це, виходить, щонайпростiше.

Синхроннiсть озвучування зумовлюеться однаковою швидкiстю руху кiноплiвки в кiнознiмальному апаратi (переважно 24 кадри на секунду) i носiя запису в звукозаписувальному апаратi – 456 мм на секунду.

Одночасно запускають кiлька фонограм – мову, музику, шуми, – якi потiм об’еднують на однiй фонограмi – теж, виявляеться, щонайпростiше.

Кiнопроекцiйним апаратом зображення проеектуеться на екран (пучок свiтла через усю залу з глядачами), водночас вiдтворюючи фонограму гучномовцями, встановленими за екраном.

З 1895 року, як брати Люм’ер винайшли свiй атракцiон «рухомi фотографii», i до 1930–1931 рокiв кiно все-таки було великим-великим нiмим, позбавленим не лише мови, а й навiть якого-небудь банального мукання. (Нiмий – який не говорить, позбавлений здатностi говорити; який виражаеться без участi мови…)

Добрих 35–36 рокiв кiнематограф був «Великим нiмим»! І так до нього, нiмого, тодi звикли, що iншого кiно й не уявляли. Нiби так i треба було – щоби кiно було безмовним.

Над створенням звукового кiно працювали американець Едiсон (1899), француз Гомон (1901), росiянин Поляков (1900) та iншi. Вважаеться, що звукове кiно було одночасно створено у США, Нiмеччинi. В СРСР першим звуковим фiльмом був художнiй фiльм «Путiвка в життя» (1931). В Украiнi першими звуковими фiльмами стали документальна стрiчка «Симфонiя Донбасу» (1931) та художнiй фiльм «Іван» видатного Олександра Довженка (1932).

До 1917 року на територii Украiни нараховувалося десь близько 200–250 кiнотеатрiв. У них демонструвалися як росiйськi, так i зарубiжнi кiнофiльми, що надходили з московських прокатних контор через iхнiх представникiв у Киевi, Одесi i Харковi – власне виробництво фiльмiв в Украiнi тодi тiльки-но зароджувалося. Його спробував налагодити Д. Харитонов, який з частиною своiх спiвробiтникiв утiк з Москви до Одеси, та iншi кiнопромисловцi, iм це вдалося у деяких кiноателье Киева та Одеси.

До 1919 року приватне фiльмовиробництво в Украiнi (без Криму) досягае 15–20 картин щорiчно. Але тiльки до 1920 року. Коли iнтервенти пiд натиском Червоноi армii залишили межi Украiни, як з ними за деяким винятком вiдступили й кiнодiлки – ера украiнськоi приватноi кiнематографii на тому в Украiнi й завершилася.

Трохи ранiше у Харковi, де тодi перебував радянський уряд, була створена кiносекцiя театрального комiтету Наркомпросу, що згодом реорганiзуеться у Всеукраiнський комiтет, а потiм у Всеукраiнське фотокiноуправлiння – ВУФКУ.

Украiнськi кiноорганiзацii почали зi знiмання хронiки, що вiдображувала на екранi найважливiшi полiтичнi, военнi i господарськi подii iз життя молодоi Украiнськоi республiки. В тiм числi i «Вступ до Одеси радянських вiйськ на чолi з Котовським».

Першi iгровi агiтфiльми починають випускатися в Украiнi вже у 1919 роцi. Пiсля того, як 41-ша дивiзiя звiльнила Одесу вiд iнтервентiв та реквiзувала покинуту Харитоновим недобудовану кiнофабрику, на нiй налагоджуеться випуск агiтацiйних короткометражок: до 1920 року випущено близько тридцяти таких агiток. Власне, це були фiльми-плакати, якi закликали допомагати фронту та роз’яснювали полiтику Радянськоi влади, а також «викривали антинародну суть контрреволюцii». Але вперше з’являються i сюжетнi фiльми, дидактика яких будувалася на драматургiчному конфлiктi й образах людей.

До 1921 року вiдбуваеться повна нацiоналiзацiя кiнотеатрiв, прокатних контор, знiмальних павiльйонiв, а також створюеться матерiальна база для розгортання державного виробництва повнометражних художнiх фiльмiв – на той час в Украiнi утвердилась Радянська влада, iнтервенти i бiлогвардiйцi були повнiстю вигнанi з територii республiки. А ще через рiк починаеться i саме виробництво художнiх фiльмiв, спершу в Криму, в Ялтi, на колишнiй кiнофабрицi Ханжонкова, що перейшла у розпорядження ВУФКУ, а потiм в Одесi. Навколо колишнього ателье Ханжонкова починае будуватися кiномiстечко з кiлькома знiмальними павiльйонами, лабораторiями, пiдсобними цехами. Пiзнiше розпочинаеться виробництво фiльмiв i в Киевi, де будуеться нова кiнофабрика – одна з найбiльших у СРСР.

На кiнець перiоду нiмого кiно украiнське кiновиробництво, збiльшуючись з року в рiк, досягло 20–25 повнометражних художнiх фiльмiв щороку, не рахуючи значноi кiлькостi iгрових короткометражок, а також документальних i науково-просвiтницьких стрiчок. Спочатку в Украiнi не вистачало своiх кадрiв, фiльми знiмали запрошенi з Москви кiноспецiалiсти, вiдомi московськi режисери. Зокрема в Криму для розвитку украiнськоi кiнодраматургii багато зробив i Петро Чардинiн, вищоi квалiфiкацii режисер-постановник. Вiн зiграв чималу роль у налагоджуваннi украiнського фiльмовиробництва та в навчаннi молодих украiнських кiнематографiстiв. Але й зазнавав тогочасноi критики. За «дотримування догоджання старим комерцiйним традицiям», за «орiентування на смаки мiщанськоi публiки», якiй вiн буцiмто «намагався догоджати». І водночас влада мусила крiзь зуби визнавати, що «чимало його картин користувалися значним касовим успiхом». Але, мовляв, той успiх досягався «не глибиною iдейного i життевого рiвня змiсту i не художнiми достоiнствами, а здебiльшого «цiкавiстю iнтриги, або грою на нездоровiй цiкавостi», або й «на спекуляцiях на популярних темах».

Правда, у П. Чардинiна був i виняток – гарний двосерiйний iсторико-бiографiчний фiльм «Тарас Шевченко» (1926), та ще завдяки участi у ньому видатного украiнського актора Амвросiя Бучми. А тому «фiльм iз цiкавiстю дивився пролетарським i селянським глядачем, довго тримався на екранах УРСР та в iнших радянських республiках i з успiхом демонструвався на Захiднiй Украiнi i в численних украiнських колонiях Європи й Америки».

Але, попри все, були й деякi успiхи окремих робiт Чардинiна. «Створення справдi нацiонального украiнського кiномистецтва вимагало притоку художникiв, якi виросли в Украiнi i були пов’язанi з украiнським народом». І ось «Комунiстична партiя Украiни поряд iз залученням досвiдчених кiноспецiалiстiв iз РРФСР докладае багато зусиль для створення власне своiх нацiональних кадрiв. Тодi в украiнську кiнорежисуру приходять досвiдченi полiтпрацiвники Червоноi армii, театральнi режисери, початкуючi письменники i журналiсти, в тiм числi й скульптор І. Кавалерiдзе. Кiлька фiльмiв ставить вiдомий на той час театральний дiяч Лесь Курбас. Для створення художнiх фiльмiв активно залучаються i вiдомi, i молодi артисти украiнських театрiв. Амвросiй Бучма бере участь у створеннi вiсiмнадцяти нiмих фiльмiв, виконуючи у них центральнi ролi – Тараса Шевченка, Тараса Трясила, Миколи Джерi, беруть участь в кiнопостановках Ю. Шумський, Н. Крушельницька, у фiльмi «Остап Бандура» знялася видатна украiнська актриса Марiя Заньковецька.

Екранiзуеться украiнська класика (твори І. Нечуя-Левицького, І. Франка, М. Коцюбинського, В. Сосюри i тогочасна проза), багато знiмаеться фiльмiв, присвячених подiям недавньоi Громадянськоi вiйни в Украiнi. Але, «на жаль, бiльшiсть цих фiльмiв не пiднiмалися над рiвнем поверхових детективiв, що вiдображували революцiйну боротьбу трудящих як вервечки цiкавих пригод».

Але траплялися й значнi успiхи, хоча б такi, як фiльми «Два днi» (постановка Г. Стабового) та «Ночной извозчик» (Г. Тасiна). Обидва фiльми, як вважалося, були близькими за темою «Матерi» Зархi-Пудовкiна: прозрiння темноi, вiдсталоi людини пiд впливом революцii.

З рецензii на фiльм «Ночной извозчик»:

«Одеса. Роки Громадянськоi вiйни. Мiсто захоплене бiлими. У старого – нiчного вiзника Гордiя Ярощука (його грае А. Бучма), глибоко аполiтичноi людини, заарештовують дочку. Як виявляеться, вона вела пiдпiльну роботу.

За наказом офiцерiв-контррозвiдникiв Ярощуку доводиться везти ii разом з конвоiрами в контррозвiдку, потiм у морг. Бiля входу до моргу заарештовану убивають. Вражений старий повний нестямноi ненавистi до вбивць i до бiлогвардiйцiв. Через кiлька днiв йому знову доводиться везти тих таки офiцерiв з арештованим товаришем його загиблоi дочки, теж приреченим на смерть. І тут розiгруеться найсильнiший епiзод фiльму. Старий знавiснiло поганяе коней, i коляска летить вулицями нiчного мiста. На крутому поворотi арештований вистрибуе з екiпажа. Офiцери вимагають зупинити коляску. Але Ярощук ще лютiше жене коней, коляска ще стрiмкiше летить асфальтом. Попереду – знаменитi одеськi сходи. Коляска iз шаленою швидкiстю котиться вниз сходами i вщент розтрощуеться. Разом з нею гинуть i нiчний вiзник, i його вороги…»

І далi зазначаеться, що незважаючи на кiлькiсну бiльшiсть фiльмовиробництва, украiнська радянська кiнематографiя на протязi перших рокiв свого iснування була украiнською лише за територiальною ознакою i частково – за тематикою i матерiалом. Але вона не могла бути украiнським нацiональним кiномистецтвом по духу i стилю – такi фiльми могли знiматися (i знiмалися) i в iнших союзних республiках, де вiдбувалася Громадянська вiйна, а дiючi особи могли бути легко замiненi персонажами iнших нацiональностей.

І тiльки з появою в Украiнi Олександра Довженка, видатного художника i засновника украiнського кiномистецтва, нашi фiльми нарештi стали i по духу, i по стилю украiнськими.



Це ж треба, я – 1936 року народження – ще застав нiме кiно, що його ще «крутили» по селах, хоч звукове з’явилося – а отже, й припинилося нiме, – рокiв за п’ять до мого народження.

До нас у село Заiчинцi, що на славнiй Полтавщинi, у тi роки, невдовзi по закiнченню Другоi свiтовоi, кiно привозили раз чи двiчi на мiсяць круторогими волами (тодi ще навiть воли були!). З автотранспортом у селах у той час було сутужно: якщо мав колгосп машину-другу, це ще й добре. Два кастрованi бики, як не вельми поштиво називають волiв, бо це ж не окрема порода, неквапливо ремигаючи, флегматичнi й лiнивi (а втiм, куди iм, кастрованим, спiшити?) одного дня входили в село, тягнучи воза, на якому сидiли кiномеханiк та його помiчник, виднiлися ящики з проекцiйним апаратом та коробками зi стрiчками кiно, та ще стояв маленький двигунець – на тодiшньому сленгу «движок», що, працюючи на бензинi, через динамомашину подавав для проекцiйного апарата необхiдний струм – село не було у тi роки електрифiкованим…

Воли тягнули воза до клубу – ним правила колишня хата репресованого у 1937 роцi сiльського попа (тодi ж зруйнували в нашому селi й прадавню церкву, де вiнчалося i вiдспiвувалося не одне поколiння моiх землякiв). Перегородки з довгоi хати були викинутi, рядами закопали стовпцi, а до них прибили неструганi обаполи, що правили за сидiння, де ми з нетерпiнням i всiдалися в очiкуваннi кiна… Якщо, звичайно, мали копiйчину, щоб купити вхiднi квитки…

І доки воли, ремигаючи, пленталися до клубу (вони вже знали до нього дорогу), село облiтала звiстка: кiно привезли, i увечерi «будуть показувати…»

Сьогоднi увечерi буде КІНО!!!

Увечерi моi односельцi – i я з ними, – малi й старi, вiд першокласникiв до стареньких бабусь, якi, позапинавшись барвистими святковими хустками та опираючись на цiпочки, простували до клубу… Кiно дивитися.

А далi процитую кiлька абзацiв iз автобiографiчноi трилогii «Веселий смуток мiй» (Киiв, 2007):

«Кiно у тi часи було чи не найбiльшою радiстю в селi, хоч крутили в основному або старi довоеннi фiльми, або здебiльшого трофейнi, взятi Радянською армiею у нiмцiв у якостi трофея – так завжди писалося в перших кадрах. Траплялися й застарiлi, ще нiмi стрiчки – текст писався в кадрi, а героi тiльки розкривали рота. Та ще за кадром грала музика. Нiмi фiльми крутили безплатно – влiтку на бiлiй стiнi крамницi в центрi села, а глядачi сидiли на травi. Але такi дурнички – хоч i нiме кiно, але ж за спасибi! – траплялися рiдко. Розваг у селi не було нiяких. Глушина, наче край свiту. І коли з’являлося кiно – то було для нас подiею з подiй! Всi сходились до клубу, як на свято – першими бiгли дiти, потiм йшли дядьки й тiтки, старi й геть малi. Всi вбиралися в краще – хто що мав, жiнки запиналися барвистими хустками, лузаючи насiння, натовпами з усiх вуличок сходилися до клубу, тримаючи в пригорщi пожмаканi рублi – тодiшня стандартна плата. «Кiно приiхало, кiно!» – тiльки й чулося в селi… Кiно прибувало десь по обiдi, i ми, дiти, крутилися бiля хати-сарая, званого клубом, до самого вечора. По-перше, всiляких блискучих штучок у кiномеханiкiв надивишся, навiть руками потримаешся за «движок», а по-друге, скiльки цiкавого наслухаешся вiд бувалих у бувальцях кiномеханiкiв! Ми любили у них бути напохватi – щось iм подати, води принести, по черзi крутили ручку «движка», щоб його завести, перекручували пiсля останнього сеансу в попередньому селi стрiчки, i таким щасливчикам дозволялося без бiлета дивитися кiно. А ще розклеювали в селi афiшi. Без бiлетiв пускали й тих, хто приносив у клуб рядна – вiкна завiшувати. Але рядна приносили тi, хто близько клубу жив – це було iхнiм привiлеем, який вони вперто оберiгали. Але завiшували вiкна так хитро, щоб у кожному вiкнi неодмiнно залишалася одна чи й двi крихiтнi щiлинки – через них, товплячись бiля вiкон, дивилися кiно – хоча що там можна було побачити! – безбiлетники».

Коли ми всiдалися в клубi (у колишнiй попiвськiй хатi) – тi, кому пощастило вдома роздобути рубля, – то з нетерпiнням чекали початку, як найбiльшого дива. Ми ще не знали, яке буде кiно – «нормальне» (себто звукове) чи нiме. Якщо нiме, в пiтьмi клубу в один голос чувся мало не розпачливий зойк: «Нiме-е-е…» Але швидко про те й забували – фiльм, хоч i нiмий, теж хутко брав нас у полон, в обiйми своiх чарiв… Тiльки чути було, як по той бiк стрекоче-гуде «движок». Скiльки фiльм мав частин – вiд десяти й бувало (якщо кiно «довге») до п’ятнадцяти, – стiльки й було антрактiв, коли в клубi спалахувало свiтло i механiки перемiняли бобiни зi стрiчками, – одну виймали з проекцiйного апарата – вiн був один, а другу навзамiн ставили, знову гасили свiтло i далi крутили кiно, i ми знову поринали у його чари. І так разiв десять-п’ятнадцять чи й бiльше на протязi демонстрацii фiльму! Але ми до тих антрактiв звикли i вважали, що так i мае бути…

А одного разу, пригадую, – не знаю, з якоi нагоди, – в село заскочила вантажна автiвка – т. з. «полуторка» (себто пiвторатонка) i привезла кiно за спасибi…

Машина зупинилася на вигонi, вiдкрили у неi заднiй борт, а там на столику стояв проекцiйний апарат, а нижче – «движок». Як добре стемнiло – десь пiсля десяти, коли вже густi сутiнки накрили село i на небi висипали зорi, – з «полуторки» прямо на стiну ближньоi до вигону хати й пустили кiно.

Ми, глядачi – дiти й дорослi, – повсiдалися поперед машини на травi, й почалося дiйство. За давнiстю лiт не пригадую, як кiно називалося i про що саме воно було. Та, власне, то був не один якийсь фiльм, а кiнозбiрник кiлькох короткометражок. Всi вони були давнi-давнi, стрiчки вже стерлися вiд того, що iх крутили роками, але зображення ще якось можна було дивитися. До всього ж, фiльми були нiмими. Ми аж розчарувалися, що кiно нiме, але… Як вiдомо, дарованому коневi у зуби не дивляться. Хоч i нiме кiно, але ж привезли його нам дивитися за спасибi. Ми сидiли на травi, на морiжку, а хто й посеред вулицi, де проiжджа частина, а позад нас на машинi з опущеним заднiм бортом торохтiв «движок», а з проекцiйного апарата у темiнь бив промiнь яскравого свiтла, несучи прямо на глуху стiну сiльськоi хати нiме кiно.

Було темно, на початку дванадцятоi ночi, над селом висiли яскравi зорi, широкою рiкою простирався срiбний Чумацький Шлях, десь гавкали собаки, а на стiнi хати безгучно йшло нiме кiно, i ми були ним захопленi. За вiдсутнiстю «кращого кiна». З того збiрника нiмих кiнофiльмiв ми бачили якесь невiдоме нам, селянам, «городське життя». Героi були, певно, панами, бо так гарно зодягненi i вирiшували вони своi справи у квартирах, що були схожi на палаци.

Запала в пам’ять лише одна короткометражка. До пишно вбраноi дами з високою зачiскою зайшов якийсь чоловiк i, розкриваючи рота, щось гаряче iй говорив, у чомусь ii переконуючи (на екранi з’явився напис: «О, милая, я люблю вас!..»), потiм вiн опустився перед дамою на колiно, бив себе в груди рукою i все казав iй, як вiн ii кохае – про це ми здогадувалися. І тут до кiмнати вбiг ще один чоловiк – як швидко виявиться, «муж» тiеi дами… Ах, ах!.. (На екранi з’явився напис: «Какой пассаж!»)

Вiн i накинувся на даму… (На екранi вигулькнув напис: «Изменница! Змея коварная!.. Я тебе верил, а ты… ты…) Та «змея коварная» у вiдчаi заламувала руки i про щось клялася своему чоловiковi. Мабуть, у вiрностi… А той, схопивши якогось дрюка, кинувся на коханця своеi дружини (на екранi напис: «Смерть тебе!.. Смерть!!!»). Вiн бiгав за коханцем, а той бiгав чомусь по колу i все крушив своiм дрюком у тiй квартирi, аж черепки летiли!.. А дама – «змея коварная» – заламувала руки i щось кричала в iстерицi…

Ми на травi потiшалися, реготали, дивлячись на ту метушню на стiнi сiльськоi хати…

Потiм закрутилася якась друга кiнострiчка, ще темнiша й добре пошкрябана. І на екранi з’явилася гарна-гарна молода жiнка, з очима, що вiд них не можна було одiрватися.

Вчителька, яка сидiла збоку мене на ослонi (його завбачливо винесли з хати для такоi категорii глядачiв), раптом сплеснула руками й вигукнула (навiть згадавши Бога, що було рiдкiстю для вчителiв):

– Боже!.. Та це ж… Це ж Вiра Холодна! Сама Вiра Холодна, королева екрана!..

Так я малим сiльським хлопцем вперше почув це iм’я – Вiра Холодна.

Не пригадую про що була стрiчка, потемнiла i напiвстерта, але та загадкова, якась бентежно-хвилююча i таемнича жiнка, гарна-гарна, з печальними очима, наче заворожила нас, i вiд ii чарiв я довго не мiг звiльнитися… (А втiм, i не хотiв звiльнятися.) Вона навiть снилася менi… Звiдтодi й назавжди закарбувалася вона у моiй тодi ще дитячiй пам’ятi… Я пiзнiше при нагодi питатиму у вчителiв, а хто така Вiра Холодна, але так нiчого конкретного не дiзнаюся. Хiба що кiлька слiв про те, що колись була (розповiдь звучала як казка) у дореволюцiйному кiнематографi така знаменита кiноактриса, загадкова i таемнича Вiра Холодна, що так рано загинула (розповiдали, що загинула) в якiйсь незнанiй менi Одесi… Двадцять з чимось лiт тому…

Вродливiшоi, незвичайнiшоi i загадково-таемничiшоi жiнки, як та, котру я побачив у нiмiй стрiчцi на стiнi сiльськоi хати, i яка звалася Вiрою Холодною, я бiльше у своему життi не зустрiчав – нi в кiно, нi в реальному життi. Та й не мiг iншу таку зустрiти, коли вона – Вiра Холодна – одна-едина у свiтi бiлому. (Хоча в принципi, кожна жiнка – якщо вона справжня жiнка! – мае бути единою у свiтi бiлому i, звичайно ж, твоею. «Ми, жiнки, за своею суттю все ж янголи. Просто коли нам обламують крила, нам доводиться лiтати на мiтлi», – запише якось в Інтернет-щоденнику одна вельми популярна i вельми успiшна росiйська модель Руслана К., яка у 21 рiк свого молодого життя зненацька накладе на себе руки в Нью-Йорку i добровiльно пiде в iнший свiт на гребенi свого успiху та фiнансових статкiв. Потiм ii друзi скажуть: «Вона повiрила, що, будучи янголом, водночас може лiтати i на мiтлi, тiльки в потрiбний час ii пiд рукою не виявилося…» Але це вже iнша тема.)

Бiльше я Вiри Холодноi не бачив, – на екранi, звичайно. Та й хiба тiльки я? Хто iз нинi сущих знае-пам’ятае Вiру Холодну, коли нiхто iз нинi сущих не бачив ii на екранi у давнiх красивих мелодрамах нiмого кiно, яке сьогоднi здаеться анахронiзмом…

Та й уцiлiло лише п’ять коротеньких стрiчок з ii участю – iз бiльш як пiвсотнi фiльмiв, у яких вона знiмалася. Хто iх сьогоднi може побачити (чи бачить) – хiба що лише спецiалiсти, iсторики кiно.

А ось легенда про Вiру Холодну, загадкову, таемничо-незбагненну, та ii дивнi очi, вроду ii незвичайну, i сьогоднi жива.

І завтра-позавтра житиме.

Та ще з матерiальних свiдчень ii iснування у цьому свiтi залишилось лише декiлька десяткiв метрiв затертоi плiвки…

Але правда й те, що на них спливають, як iз небуття, як з iншого свiту, для нас недосяжного, «чарiвливi очi Вiри Холодноi», що всiх, хто у них хоч раз загляне, проймають до глибини душi…




Частина друга

Пiд зорями Аргентини?…

Та нi ж бо – «полтавська галушка»



Полтава! —
Одне тiльки слово, красиве й ласкаве,
А душу бентежить до дна.
Полтава, Полтава! —
І мова Наталки, проста й величава,
І смiх «Енеiди» луна.

Полтава, Полтава…
Чи ж то дивина,
Що iдучи знов по розлуцi до неi,
Полтавець Полтаву в купе вихваляв!

Хвалив своi парки i свiтлi алеi,
Замрiяну Ворсклу мiж верб та отав,
А надто – окрасу Полтави всiеi:
Дiвчат чорнобрових, справжнiсiньких пав!
Полтава, Полтава…

Цi рядки належать украiнському поетовi Анатолiю Косматенку. Так сталося, що в мене подвiйне земляцтво: за мiсцем народження я полтавець (був ним i завжди залишуся!), а за проживанням ще й приднiпровець, бо сорок рокiв мого життя минуло в Днiпропетровську.

На Полтавщинi – шiстнадцять. Тож земляки моi i там, i там. І при словi «Полтавщина» у мене щемно теплiе бiля серця, i справдi, як написав поет, Полтава душу бентежить до дна. Бо це земля юностi моеi ранньоi, земля моiх батькiв, дiдiв, прадiдiв, земля моiх пращурiв – козакiв i селян, край роду мого, а це – навiчно…

Це дещо розлога цитата з автобiографiчного роману автора цих рядкiв «Веселий смуток мiй» (Киiв, 2007).

Отож, я полтавець. І так менi гарно, що з Вiрою Холодною ми ще й земляки по краю, у якому обое народилися, – милiй моему серцю Полтавщинi, i зростали там само. Правда, кiнозiрка лише два роки, а я – шiстнадцять, але ж кiлькiстю рокiв такi речi не вимiрюються, i любов до рiдного краю вiд того, багато ти чи мало у ньому прожив, – не стае бiльшою чи меншою. Вона просто е. Любов.

А втiм, не буду – про себе. Та ще в романi про Вiру Холодну. Бо ще молодий та раннiй критик звинуватить мене в нескромностi… Хоча чому б зайвий раз i не згадати себе, улюбленого? Та ще вкупi з великим.

А як серйозно, то мова у нас зараз мае пiти про Полтаву, про ту Полтаву – едину у свiтi бiлому! – у якiй народилася, зростала маленькою наша Вiра…

Отож – про неi, про Полтаву, про мою землячку…



У серпнi 1915 року, отримавши через Олександра Вертинського листа, що чоловiк ii, прапорщик 5-i Захiдноi армii, важко поранений пiд Варшавою i перебувае в госпiталi чи не в критичному станi, Вiра Василiвна вiдразу ж почала збиратися в дорогу – на фронт. До коханого чоловiка.

Близькi застерiгали: подорож неблизька i небезпечна. До всього ситуацiя на фронтi швидко змiнюеться, росiйськi вiйська терплять поразку за поразкою i вiдступають, вiдступають…

Поповзли чутки навiть про здачу Киева i вiдведення вiйськ за Днiпро, тож легко буде в дорозi опинитися на зайнятiй ворогом територii й потрапити в полон. Та й госпiталi змiнюють своi мiсця розташування – сьогоднi тут, а завтра, як фронт рушить – бозна-де. Але Вiра стояла на своему.

– Я дружина офiцера. До всього ж ще, сподiваюсь, i патрiотка. Володi тяжко, i я мушу бути бiля нього. Сестра Володi, моя зовиця, працюе сестрою милосердя на фронтi, а я хiба гiрша?

Взяла вiдпустку в Ханжонкова на цiлий мiсяць (Ханжонков довго не хотiв давати ii – зйомки, – але Холодна наполягла) i спiшно виiхала на фронт. У газетах писатимуть, що ii «владно покликав обов’язок патрiотки, дружини руського офiцера-героя».

– При чому тут… красивi слова? Я iду до свого чоловiка, – обурювалася Вiра Василiвна, бо не терпiла пишномовностi.

Було, як за Блоком, чомусь подумалось iй, коли поiзд залишив Москву:

Вагоны шли привычной линией,
Подрагивали и скрипели:
Молчали желтые и синие;
В зеленых плакали и пели…

Вагони пасажирських поiздiв в iмперii були рiзних кольорiв (аби пасажири, як тi цвiркуни, знали своi припiчки) – жовтi та синi – для власть iмущих та для превосходительств i заможних, а зеленi – для решти пiдданих iмперii.

Просто i зрозумiло: пасажири жовтих та синiх вагонiв нiколи не iздили – не по чину, – в зелених, а пасажири зелених – у жовтих та синiх. Так зберiгалася в iмперii «рiвнiсть».

Все за тим же прислiв’ям: знай, цвiркуне, свiй припiчок!

Вiра Холодна iхала вiдповiдно до свого статусу – в синьому: фiранки на вiкнах, м’якi килимовi дорiжки, все блищить i сяе, вишколенi провiдники типу «Чего изволите?…», тиша, хоча й мертва, але якась державно-урочиста, майже Божа…

Пасажирiв – хоч вагон i заповнений, – не видно й не чутно. Лише якiсь високоповажнi тiнi, м’якi, скрадливi кроки, тихий напiвшепiт, неспiшнi, сановитi поклони, i всi зникають за дверима купе. Кричи – нi до кого не докричишся, благай – нiхто й не вигляне…

Попутники всi всуцiль можнi-вельможнi, респектабельнi, з дорогими валiзами з крокодилячоi шкiри, що iх несли слуги, моноклi, золотi ланцюжки вiд годинникiв на солiдних черевах…

Метушилися й галасували, товклися й мордувалися – за поетом «плакали й спiвали» – лише в зелених…

А в жовтих та синiх – тиша така, що здавалось, i самого руху поiзда не чутно, навiть стукоту колiс об рейки…

Вiру Василiвну провела у вагон вiрна Глаша – дебела, вища на голову за всiх на перонi, вона владно й велично йшла попереду своеi господинi, несучи валiзу та прокладаючи iй дорогу: йшла поважно-владно, боком розпихаючи метушню на перонi i голосом околоточного наглядача покрикувала:

– Ану, граждане, з дороги! Кому кажу – осадi! Ану, проходь, бо я тебе зараз… Матiнка рiдна не впiзнае! Не бачиш, кого веду? На вiйну iдемо, щоб ii трясця взяла!..

І всi перед нею сахалися, утворюючи прохiд.

Коли у вагонi влаштувала свою господиню, ще запропонувала:

– Пiду зараз та скажу, щоб усi це купе обминали. Їде, мовляв, дуже важна особа. Та ще й заразна на якусь фекцiю (iнфекцiю) – щоб навшпиньках мимо купе проходили.

– Ти що, Гла-ашко? Яка… поважна особа? Та ще й заразна?

– Так надiйнiше, панi. Нiхто не буде тебе турбувати. А що заразна, то це той… для надiйностi. Не буду ж я всiм казати: граждане, у цiм вагонi, значить, iде сама Вiра Холодна.

– Тссс, – озирнулася Вiра Василiвна. – Не згадуй мого iменi. Ще набiжать сюди усiлякi любителi.

– Набiжать, Вipo Василiвно, iй-бо – набiжать. Аби подивитися на Вiру Холодну – як на диво яке. А коли б сказала, що заразна iде – мимо дверей цих як на крильцях пролiтатимуть…

Глашка, звичайно ж, мала рацiю. Стовпотворiння буде, як дiзнаються, що в цьому купе цього вагона iде Вiра Холодна.

А тому Холодна iхала майже iнкогнiто.

Остерiгалась, бо навчена вже була остерiгатися.

Досить пасажирам дiзнатися, що в такому-то вагонi такого купе iде Вiра Холодна – сама Вiра Холодна! – як у той вагон до того купе почнеться таке паломництво пасажирiв, якi у своему захопленнi наче здоровий глузд втратять, що мало не покажеться. Невiдомо, чи й сам вагон уцiлiе. А чого вже iй за довгу дорогу доведеться зазнати!.. Тому, знаючи це i остерiгаючись повсякчасноi любовi до неi, iхала пiд вигаданим прiзвищем.

Аби хто не впiзнав бува (а ii всяк упiзнае, бо ж немае таких, якi б не бачили фiльмiв «з участю Вiри Холодноi»), надiла широкополий капелюх, що своiми крисами затiнював iй обличчя, очi сховала за широкими затемненими окулярами – сама в них погано бачила, наче в сутiнках, але терпiла. Хай! Зате ii нiхто не впiзнае i не зарепетуе на всю горлянку:

– Бра-атцi!!.. Да це ж… Вiра Холодна!!!

І понесеться з краю в край оглашенне:

– Вiра Холодна!!!

– Вiра Холодна!!!

– Вiра-а…

Йшла пероном позад Глашки i потiм проходом вагона, опустивши голову – боялась глянути на зустрiчних, аби ii бува не впiзнали – дожилася!.. Ворогу своему не побажае такоi популярностi та слави, коли з-за них стiльки доводиться терпiти, а саме життя перетворюеться на якесь переслiдування…

Закупила все купе, тож iхала сама, iнакше попутники замучать своiми роздивляннями, запитаннями – поiздка тодi перетвориться на тортури.

Як зайшла в купе, велiла Глашцi повертатися додому, служниця пiшла, вона зачинила дверi i лише тодi полегшено перевела подих: проскочила! Непомiченою! Але широкополого капелюха i затемненi окуляри й у купе не знiмала, хоч там була сама. А раптом ii упiзнае провiдник та розтеревенить: «Панове, панове! У нашому купе iде сама Вiра Холодна!»

Але й за зачиненими дверима була насторожi, здригалася вiд малого стукоту чи ходи по той бiк дверей (особливо коли кроки пiд дверима завмирали, тодi вся зiщулювалась, як перепiлка, яка вгледiла в небi яструба): а раптом то вже шанувальники беруть ii в облогу? Як то не раз траплялося, як виходила на вулицю чи деiнде з’являлася. У госпiталь заздалегiдь вiдправила телеграму про свiй приiзд на iм’я головлiкаря, але з помiткою: «Передати пораненому прапорщику Холодному», пiдписавши ii з обережностi не своiм прiзвищем чи бодай iм’ям, а – «твоя галушечка».

І все. Нiякого – крiм якоiсь там «галушечки» – пiдпису. А хто така «галушечка», Володя знае. Іншим же того знати не треба. (А втiм, наiвна, забула, що шила у мiшку не втаiш.) Все одно завтра вийдуть газети з повiдомленням, що «за даними конфiденцiйних джерел Вiру Холодну обов’язок патрiотки i дружини руського офiцера-героя владно покликав на фронт».

– При чому тут… почуття патрiотизму? Я приiхала до свого чоловiка, – вкотре обурюватиметься вона. – Маю ж я врештi-решт право на свое особисте життя?

Як виявилося – не мала…

Перед поiздкою ii просвiтили: ситуацiя iз залiзничним транспортом в iмперii залишае бажати кращого. І це при тому, що загальна довжина залiзницi вже тодi сягала майже сiмдесяти тисяч кiлометрiв.

Страхали: на початку вiйни транспортна ситуацiя склалася не на користь Росii. «До нашого захiдного кордону, – розповiдали iй, – пiдходить 13 лiнiй залiзниць, iз яких двоколiйних було тiльки п’ять. Тодi як Нiмеччина, Австрiя, Румунiя мали 32 залiзничнi лiнii, прокладенi до росiйськоi територii, iз яких 14 були двоколiйними.

Руськi залiзницi могли пiдвезти до захiдних кордонiв 211 поiздiв на добу, а дороги противника – 530. Правда, напередоднi вiйни було складено план заходiв по розвитку залiзничноi мережi, але з-за нестачi фiнансiв, а також з-за военних дiй вiн так i не був виконаний.

Це iй розказували i застерiгали, щоб не iхала – принаймнi в бiк фронту, який сьогоднi тут, а завтра там. Дивись, ще й обжене поiзд, у якому вона вночi трястиметься, тож на ранок може опинитися у нiмецькому полонi.

Але вона про те не думала – не на фронт вона iхала, а до Володi.

До Володi, до Володi, стукотiли колеса.

Коли вiдхиляла на вiкнi фiранку, бачила, як десь далеко в чорнiй смолянiй пiтьмi ночi спалахували блискавки – чи то грози там бушували, чи фронт шаленiв. Інодi iй вчувалися навiть вибухи, i тодi здавалося, що вона вже «в’iхала у вiйну»…

Лежала на м’якiй лавi купе, намагалася читати, але так i не змогла зосередитись. Думки обганяли поiзд i вже були в незнаному iй госпiталi, бiля нього, коханого… Як вiн там, Володя ii рiдний? Як, напевне, вiн зрадiв, коли йому принесли телеграму, що до нього iде «галушечка»…

Похитуючись в такт руху поiзда, згадувала, згадувала – а що ще лишаеться в дорозi, та ще вночi, пiд стукiт колiс, пiд спалахи на далеких темних обрiях – Господи, хоч би то була гроза, а не фронт!

Дорога довга, нiч теж довга, вона знала, що не засне, а щоб легше було трястися вночi без сну, згадувала, згадувала…

Посмiхалася сама до себе, коли згадувала… – «галушка»…

Авжеж, у всьому свiтовi бiлому лише одна матiнка ii колись – як вони ще жили в Полтавi – так називала – гай-гай, коли ж то було?

Та чи й було взагалi, а чи то iй мариться-привиджуеться…

Полтава…

«…внизу на блакитному тлi – золота пiрамiда i згорнута у кiльце змiя, яка тримае у пащi свiй хвiст – символ вiчностi…»

Стривай, стривай, що це iй приверзлося? Яка золота пiрамiда, яка змiя, згорнувшись у кiльце, тримае у пащi свiй хвiст?

Згадала… Аж усмiхнулась, як згадала. Да це ж – старий герб Полтави. Вiн був тодi, як вона ще була полтавкою. Такою собi новiтньою Наталкою Полтавкою, тiльки двох рочкiв од роду…

«…внизу на блакитному тлi – золота пiрамiда i згорнута у кiльце змiя, яка тримае у пащi свiй хвiст – символ вiчностi…»

Полтава… Як музикально звучить – хоч пiсню спiвай: Полтава, Полтава…

І вона, похитуючись на лавi в купе, все наспiвувала й наспiвувала про себе (душа бажала тiеi пiснi): Полтава, Полтава, Полтава…



«…Всупереч легендам, загадкова Вiра Холодна, – писатимуть вже в нашi днi, – не була нi iспанкою, нi еврейкою, нi циганкою…» Бог iз вами! Цього ще не вистачало.

«Деякi шанувальники, якi зiтхають за предметом свого поклонiння й обожнення, померли б на мiсцi, дiзнавшись, що iхнiй кумир народився не пiд «зоряним небом Аргентини», а в Малоросii, i що за казковий апетит мати звала дочку «полтавською галушкою»…

Бач, яка правда. Дехто був i справдi певний, що таке диво може з’явитися лише «пiд зоряним небом» якоi-небудь екзотичноi Аргентини. Хоча чим вони кращi за нашi украiнськi зорi? За наш, примiром, Чумацький Шлях? У якiй Аргентинi, що вiд нас десь там чи не на краю свiту (знаходиться в Пiвденнiй Америцi та на островi Вогненна Земля, теж край свiту), такi зорянi ночi, як в Украiнi?

І в Полтавi, де тiльки Чумацький Шлях, свiтло-туманна смуга повна зоряного блиску, чого вартий!

У якiй Аргентинi, бодай i славнiй пiснями, е такi пiснi, як в украiнця Михайла Старицького:

Нiч яка, Господи, мiсячна, зоряна,
Ясно, хоч голки збирай!
Вийди, коханая, працею зморена,
Хоч на хвилиночку в гай!

Справдi, в якiй Аргентинi е такi пiснi?

А воно, те диво, назване пiзнiше «королевою екрана», з’явилося пiд зорями Малоросii – чи ти ба! Це ж треба! Та й батько в цього дива не якийсь там лицар, не якийсь там аргентинський гаучо, який з гiтарою виконуе рангеру, чи тамтешнiй менестрель, а всього лише… малорос.

На тодiшньому сленгу так «по-братньому» величали украiнцiв – малi, мовляв, роси, всього лише якiсь там…

Оскiльки ж мати у цього дива була росiянкою (а нацiональнiсть дiтей у змiшаних шлюбах визначають здебiльшого по нацiональностi матерi), то й стане вона – народжена в Украiнi i вiд украiнця – за нацiональнiстю руською. Та й виросте i коротке свое життя проведе в Москвi. Тiльки рання ii смерть чекатиме там, де вона народилася – в Украiнi.



Жив-був у Полтавi Василь Левченко. Поiхав вiн до Москви, столицi тодiшньоi iмперii, на навчання, до Московського унiверситету (словесне вiддiлення), вдало його закiнчив, здобувши фах учителя-словесника. У Москвi йому тодi здорово поталанило – вiн познайомився з вихованкою Олександро-Марiiнського iнституту шляхетних дiвиць, де навчалися юнi дворянки i дочки заможних з 6 до 18 рокiв, Катериною Слепцовою.

Як водиться, мiж молодими чи не з першого погляду спалахнуло кохання, про яке кажуть: едине i на все життя.

Пiсля закiнчення навчання молодi побралися.

Весiлля було скромним, швидше походило на недiльний обiд з родичами. Молодий, Василь Левченко, випивши бокал шампанського (це вже пiсля традицiйних вигукiв «гiрко»), взяв гiтару i, перебуваючи, звичайно ж, на сьомому небi, заспiвав… Голос у нього виявився хоч i не сильним, але гарним, а ось пiснi виявилися хоч i симпатичними, проте на його рiднiй мовi, якоi весiльчани, звiсно ж, не знали, а тому хоч i намагалися молодому пiдспiвувати, та з того нiчого не вийшло – московська рiдня молодоi не знала «малороссийского языка»… Тiльки теща розчулена сказала, позиркуючи на зятя: «Хахол ти наш дарагой…»

Оскiльки ж молодий чудово володiв росiйською мовою i нiчим вiд росiян мовби не вiдрiзнявся, то на його нацiональнiсть за столом бiльше уваги не звернули – свiй парень, сказали…

Вони дуже кохали одне одного – про це i через столiття пишуть.

Молоде подружжя, не бажаючи нi вiд кого залежати, перебралося на батькiвщину глави сiмейства в Полтаву, де життя здавалося ситнiшим – вочевидь, так воно й було, i де Василь Левченко влаштувався вчителем до мiськоi гiмназii…

Полтавi на Ворсклi тодi – 1893-го – минав 719 рiк (якщо брати першу згадку про неi в лiтописi, хоч насправдi вона значно i значно старша своiх офiцiйних лiт).

Крiм нещасливоi для Украiни Полтавськоi битви 1709 року, коли перемiг бiснуватий Петро, Полтава мала багато славних сторiнок, особливо коли вона в роках 1648 – 1775-х була центром Полтавського козацького полку (взагалi термiни – полтавець i козак – нероздiльнi). На час народження Вiри Полтава була не лише центром губернii (1893), а й значним осередком культури, освiти, мистецтва, лiтератури. І навiть – на початку XVIII столiття – у навколишнiх селах було 38 млинiв, у жителiв самоi Полтави налiчувалося 4980 бджолиних сiмей – жили тодi полтавцi з медом! Зi своiм медом!

У 1797 роцi у Полтавi була збудована приватна Полтавська лiкарня І. Тишевського, 1802-го вiдкрита перша казенна лiкарня. У губернському центрi на той час виступали вiдомi актори, там зароджувався украiнський професiйний театр, для якого І. Котляревський написав «Наталку Полтавку» та «Москаля-чарiвника», а ще ж виступали численнi крiпацькi оркестри та хоровi капели. Дiяли «парубоцькi громади», репертуар яких складали украiнськi народнi пiснi. З Полтави запрошували до Петербурга хлопчикiв-альтiв та дискантiв. (З цiею метою до мiста приiздив М. Глинка.)

Вже на початку XIX столiття у мiстi були вiдкритi Полтавське повiтове училище, Перша чоловiча гiмназiя, Полтавський iнститут шляхетних дiвчат, Полтавське духовне училище, Полтавська школа садiвництва, Полтавський кадетський корпус i навiть Полтавська школа краснописцiв (калiграфiв), вiдкрита з iнiцiативи мiнiстра внутрiшнiх справ В. П. Кочубея. Зi згаданих навчальних закладiв вийшло чимало вчених, дiячiв культури: украiнський письменник І. Котляревський, уродженець Полтави росiйський поет М. Гнедич, украiнський письменник В. П. Гоголь-Яновський, росiйський письменник І. Мартинов, академiки Остроградський, Мокрицький, поет-байкар Л. Глiбов, письменник Стеблiв-Камiнський, вчений i громадський дiяч М. Драгоманов, украiнський письменник i театральний дiяч М. Старицький, скульптор Л. Позен, росiйський художник i генерал М. Ярошенко, фiзик М. Пальчиков, у Полтавському повiтовому училищi навчався М. Гоголь, там працювали викладачами Л. Боровиковський i Г. Бодянський i багато iнших дiячiв.

Кiлькiсть мешканцiв на час народження Вiри Левченко в Полтавi сягала 54 тисячi. У мiстi дiяли чотири ярмарки – Іллiнський, Миколаiвський, Воздвиженський, Всеiднiвський. У 1870 роцi почала дiяти залiзниця Харкiв – Миколаiв, яка з’еднувала Полтаву з Москвою, i вже почалися першi органiзованi страйки залiзничникiв.

Тодi ж у Полтавi дiяли гiмназii – державнi, приватнi, чоловiчi i жiночi. Вони подiлялися на класичнi, реальнi, вiйськовi, учительськi, комерцiйнi. Здебiльшого 7-класнi (8-й клас – педагогiчний). На першому планi були класичнi мови – латинська i грецька. Викладалися також Закон Божий, росiйська, французька i нiмецька мови (але не украiнська – в Украiнi!!!), математика, фiзика, iсторiя, географiя, малювання, спiви, гiмнастика, вiйськова справа. (У жiночих гiмназiях – рукодiлля, танцi.) Гiмназii мали навчальнi кабiнети, бiблiотеки, природно-iсторичнi, географiчнi i фiзичнi кабiнети.

Перша чоловiча гiмназiя була вiдкрита 1808 року, жiноча – Марiiнська у 1860-му (на 1916 рiк на Полтавщинi дiяли 34 гiмназii, у самiй Полтавi – вiсiм).

Тож коли випускник Московського унiверситету, корiнний полтавець Василь Андрiйович Левченко з молодою дружиною потягом Москва – Полтава прибув на батькiвщину, мiсце викладача в гiмназii йому одразу ж знайшлося.



5 серпня – коли ночi були зорянi-зорянi, i справдi у Полтавi, як спiватиметься у пiснi Миколи Старицького, ночi «яснi, хоч голки збирай», а днi сонячнi, свiтлi, 1893 року у Левченкiв – Василя i Катерини – народилася первiсточка, яку назвали Вiрою, гарненьке немовлятко, дiвчатко повненьке, мiцненьке. (Про таких немовлят в Украiнi казали: як крем’яшок.)

Батько Василь був неймовiрно радий.

Як була теж неймовiрно рада i молода мати Катерина.

Вони дуже кохали одне одного, а обое разом i свою крихiтну, дещо, правда, опецькувату донечку. Василь Левченко крiм гiмназii бiльше нiде не бував. Вiдчитае свое i бiгом додому. До коханоi дружини, до коханоi донечки.

Жили дружно, але… Нi, не сказати, що бiдно, проте – скромно.

Скромно, але щасливо.

Зайвих коштiв не було. Учительського жалування, що його отримував Василь Андрiйович, працюючи викладачем Полтавськоi гiмназii, не вистачало постiйно. Доводилось давати приватнi уроки. Але й це крихти. Тож навiть тримали студентiв-столовникiв – так звали тих, хто харчуеться в кого-небудь за окрему плату.

З пiдробiтком лише якось зводили кiнцi з кiнцями. Але, попри все, жили дружно, в злагодi. Дочка зростала, оточена любов’ю.

Коли б на той час жив та був Микола Свидюк, i коли заспiвав би вiн свою знамениту «Доня моя, донечка», то разом з ним спiвав би – голос вiн мав добрий! – i Василь Левченко:

Мое сонце, мое небо, моя доня,
Моя радiсть, моя втiха,
моя доля.
Зустрiчають тата крильця-рученята,
Зорi-оченята, оченята-зорi.
І немае на землi нi бiди, нi горя.
Дiвчина-перлинка,
Золота краплинка,
Весняна росинка,
Лiтне мое сонечко,
Доня моя, донечка…

Спiвав би цю пiсню вiд душi i в радощах Василь Левченко, коли б пiсня була на той час. І був би певний, що ця пiсня створена про його доню-донечку Вiрусю та про нього, найщасливiшого в свiтi батька…

І що з того, що в дитинствi дiвчатко-курчатко Левченкiв вважали не вiд свiту сього – воно могло годинами дивитися в люстерко i розмовляти само з собою. Але на тi дивацтва маленького дiвчатка не звертали уваги.

Вважаеться, що нi батько, нi мати не вiдзначалися якоюсь особливою вродою – були люди як люди. А ось донечка iхня змалечку викликала до себе увагу – завдяки своiй зовнiшностi. Темнi кучерики, великi, злегка сумовито-печальнi сiрi очi, нiжний овал гарненького личка… (А втiм, всi дiтки народжуються мiцними й гарненькими – особливо для iхнiх батькiв.)

Змалку Вiрунька вiдзначалася добрим апетитом, була повненькою й пишненькою, тож матiнка ласкаво називала ii «полтавською галушкою».

Ох тi знаменитi полтавськi галушки!

Трудно знайти полтавця (справжнього полтавця!), що тодi, що тепер, який би не любив галушок.

Знаменитi полтавськi галушки! Можна про них i пiснi спiвати, i оди складати i… І панегiрики в першу чергу – так iх любили полтавцi. І пiсень-балад-панегiрикiв – вони цiлком заслуговували. Недарма ж полтавцiв жартома називали галушниками!

Та й що б, здавалося, таке – галушки? Рiзанi або рванi шматочки прiсного тiста, зваренi на водi або на молоцi. Це була улюблена iжа полтавцiв – iх наколювали на шпичаки, а юшку сьорбали ложкою. Повненькi, пухкенькi, вони йшли за милу душу. Очевидно, й донечка Левченкiв була змалечку повненька, пухкенька, бiленька, як здоба, що ii мати-росiянка i звала на мiсцевий лад галушкою.

– Галушечка ж ти моя, – гуцикала i обцiловувала донечку.

Та й любили Левченки галушки – в Полтавi ж бо жили!

Повнiла й гарнiшала Вiрунька Левченко на полтавських галушках i любила iх – гам-гам (так просила). Мати ii, корiнна росiянка, опинившись з чоловiком у Полтавi, i сама призвичаiлась до украiнськоi кухнi взагалi, i до галушок зокрема.

Ось так i жили в Полтавi Левченки – Катерина, Василь i маленька Вiруся.

Жили – не тужили, в любовi та злагодi, в тихiй зеленiй Полтавi на березi свiтлоплинноi в кучерявих вербах Ворскли, до якоi часто влiтку ходили на прогулянку.

– Ворскла! – захоплено (на батькiвщинi вiн всим захоплювався) вигукував Василь Андрiйович. – Або ще – Ворскло! Давньоруська Ворскол! Найчарiвнiша рiчка Украiни, в лiтописах згадуеться ще за 1105 рiк!

На мiлководдi чи мiж кучерявими вербами задумливо ходили довгоногi i довгодзьобi лелеки. Загледiвши iх, Вiрунька завмирала – захоплена i вражена. Оченята ii ставали аж круглими вiд подиву – як дивилась на лелек.

– Назва Ворскла походить, вочевидь, вiд тюркських слiв ворьс – бiлий i кул – вода. Себто Ворскла – це Бiла вода.

Вона в рiчцi й справдi здавалася бiлою.

– Ворскла – бiла вода! – пiдстрибувала Вiруся i ляскала в долоньки.

На те ляскання лелеки неквапливо повертали голови, здивовано дивилися на мале дiвчатко i знову завмирали, певно, думаючи своi вiковiчнi думи.

– У Ворсклу впадае теж гарна рiчечка Лтава, або – Олтава, – не вгавав батько. – От вiд неi й виникла назва мiста – Полтава.

Тапер лелеки повернули голови на батькiв голос, i здавалось, що слухали його уважно.

– Лелеки мудрi, – казав батько з повагою. – Вони знають мову людей. Жаль, що ми iхньоi мови не знаемо…

– Ну й вигадник ти, Васильку, – смiялася мама, i батьковi було гарно вiд того, що мама назвала його так по-украiнському – Васильком.

Батько захоплено бiг до кручi (вiн усим захоплювався, особливо свiтом, який iх оточував) i повертався з квiточками, що iх прозивали васильками.

– Як i тата! – вигукувала Вiруня.

Васильки були пахучi, аж у головi од них приемно чманiло.

А батько, як вони сидiли пiд вербами, тихенько наспiвував:

Ой пiду я до млина,
До дiрявого,
Чи не найду Василя
Кучерявого.

Ой пiду я до млина,
До дрантивого,
Чи не найду Василя
Чорнобривого…

Того року, як народилася Вiра, помер украiнський поет Володимир Александров, автор популярноi пiснi про гарбуза. Василь Андрiйович, повертаючись з гiмназii, ледь переступивши порiг, весело декламував:

Ходив гарбуз по городу,
Питаючи свого роду:
«Ой, чи живi, чи здоровi
Всi родичi гарбузовi?»

Вiрунька – це вже як пiдросла й навчилася ходити, – дрiботiла навстрiч батьковi, весело вигукуючи:

– І живi, i здоровi – всi родичi гарбузовi!

(Те, що дочка маленькою знала кiлька слiв украiнською i вживала iх, дуже тiшило батька, який у рiднiй Полтавi вiдводив душу, охоче спiлкуючись з одноплемiнниками рiдною мовою.)

А ще Василь Левченко любив приймати гостей, i гостi у них нiколи не переводилися. Особливо на Свят-вечiр, коли готували дванадцять страв.

А ще батько любив поiсти всмак. І матiнка теж любила, а вже вiд них i Вiрунька отримала свiй добрий апетит.

Їжа в украiнцiв споконвiку подiлялася на щоденну i святкову. У щоденнiй переважали хлiб, пирiжки, книшi, варенi страви з борошна – вареники, затiрка, локшина, лемiшка, галушки та iн., – а також кашi – гречана, ячмiнна, пшоняна.

Господинею за столом була картопля (Катерина полюбляла деруни), капусняк i особливо – борщ. Знаменитий украiнський борщ, що його так любили всi Левченки. Не цуралися i сала, ковбас та особливо кендюха, рiзну смаженину готували.

До святкових страв варили холодець, готували м’ясну печеню.

Головними святами були Свят-вечiр, Рiздво, Новий рiк, Хрещення. На Свят-вечiр готували сiм, дев’ять чи дванадцять страв. Обов’язковими була кутя, узвар iз сушених фруктiв.

– Як iмо на Свят-вечiр, – казав бувало батько, – так i проживемо увесь рiк…

Вiрунька стрибала i ляскала в долоньки:

– Свят-вечiр!.. Свят-вечiр!!!

Вечiр той сприймала за ласкавого дiдуся з бiлою бородою, схожого на Миколая-угодника. З батьком декламувала рядки з «Енеiди» Котляревського про страви украiнськi:

Тут iли рiзнii потрави,
І все з полив’яних мисок,
І самi гарниi приправи
З нових кленових тарiлок;

Свинячу голову до хрiну
І локшину на перемiну,
Потiм з пiдливою iндик;
На закуску кулiш i кашу,
Лемiшку, зубцi, путрю, квашу,
Із квасом медовий шулик.

І кубками пили слив’янку,
Мед, пиво, брагу, сирiвець,
Горiлку просту i калганку,
Куривсь для духу яловець…

Росло материне i батькове сонечко тихою, мрiйливою дитиною – здебiльшого ii й чути не було. Гралася з ляльками, що iх батько частенько приносив додому. А граючись у кутку, гомонiла з ними, як iз живими iстотами (а втiм, вони були для неi живими, тiльки й того, що не вмiли розмовляти) – всi ляльки були, звичайно ж, ii донечками-янголятками, а вона була iм мамою.

Товариство ляльок – то був ii свiт, у який вона нiкого стороннього не пускала, свiт, у якому тiльки вона була господинею i повелителькою, на кшталт королеви з казкового королiвства.

Змалечку Вiруся були невгамовною цокотухою-щебетухою (мама ласкаво називала ii цокотушечкою), ii дзвiнкий тоненький голосок iз срiбними переливами не вмовкав i на мить – зранку й до вечора, зранку й до вечора… Бо зранку й до вечора вона була зайнята своiми, тiльки iй вiдомими i для неi важливими справами, тож нiколи не сидiла, а все, як казала ii нянька, «товклася». («І в кого воно таке вдалося? Швидке й непосидюче – як вогонь на сухiй соломi!.. А балакуче, як старе!.. І за день його не перебалакаеш!..»)

Як не гомонiла, то наспiвувала, як не наспiвувала, то гомонiла, але нiколи не мовчала – з усiма, хто ii оточував (чи з тим, що ii оточувало) перемовлялась. З людьми (мати, батько, нянька, сусiди), з хатнiми речами… Пiдходила до столу – розмовляла зi столом, сiдала на стiлець, обзивалася перед тим до стiльця як до живоi iстоти; умивалася – з водою, набравши ii в жменьку, розмовляла, утиралася рушничком, з рушничком гомонiла, до рушничка цокотiла…

У двiр вибiгала – вiталася з кожною квiткою чи билинкою, з сонцем i навiть з вiтром. Не могла мимо пройти будь-якоi речi, аби не забалакати до неi, не поцiкавитись, як вона… І прислухалася, що вони iй у вiдповiдь говорять. (Була певна, що речi не лише говорять, а й навiть чула iхню мову.) Не кажучи вже про хатнього кота, найбiльшого ii спiвбесiдника, чи собаку в дворi, курей… З ластiвками щебетала наче б по-iхньому, по-ластiв’ячому, з горобчиками по-гороб’ячому, iз сороками сорочою мовою стрекотiла…

А найбiльше любила говорити зi своiми iграшками i, особливо, з ляльками – iх вона ставила вище за всiх у тому свiтi, що ii оточував, i в якому минали днi ii маленького життя…

А коли на мить задумувалась – починала спiвати. Навiть не знаючи пiсень, спiвала – про все, що бачила навколо себе – отаке було дiвчатко.

Як би склалася ii подальша доля – залишися вона в Полтавi – невiдомо. Тож i гадати не будемо. Умовний спосiб тут не годиться.

Хоча зрозумiло: виросла б «полтавська галушечка» в Полтавi та поступила б учитися до Полтавськоi жiночоi гiмназii. Можливо б, i до тiеi, у якiй викладав ii батько, i тодi б ii звали вчителевою донькою.

Так би воно, очевидно, й було б, якби… У Полтавi виростало багато гарних дiвчаток i вже панянок. А втiм, у Полтавi (як i в Украiнi взагалi, що тодi називалася якоюсь там Малоросiею, що, мовляв, ще не доросла до Великоi Росii) багато зростало чорнобрових i чорнооких та карооких дiвчаток i русявих теж – iз синiми-синiми оченятами. І всi вони були гожi. Виросла б серед них i донька викладача Полтавськоi гiмназii Василя Левченка та його дружини, яку на той час по-вулишному прозивали москалькою. Або – московкою, адже вона була не просто з Росii, а з Москви, а Росiя довгий час серед украiнцiв йменувалася Московiею, Московщиною. Термiн «кацап» («кацапочка») – зневажлива назва росiян, тодi хоч i був у ходу, але все ж не нiс у собi щось образливе. Кацапами називали росiян за iхню нацiонально-етнiчну приналежнiсть (як росiяни називали – на жаль, i досi вперто називають украiнцiв хохлами). Але Вiрину матiр звали москалькою, i сама Вiруня якийсь час походила в москалечках… Хохлушкою ii ще називатимуть i в Москвi – коли у неi (на перших порах московського життя) iнодi прохоплюватимуться украiнськi слiвця. Але не ображалася. Горда була, що вона – хохлушка. Хоч iнодi й уточнювала:

– Я – полтавка! Бо з Полтави. Але мене там звали москалькою.

Чи виросла б iз неi нова Наталка Полтавка – не будемо навiть гадати.

Та й скiльки вона там устигла прожити в Полтавi, на батькiвщинi свого батька – всього два рочки-годочки iз тих 26, що iх вiдпустить iй немилосердно скупа доля.

У 1895-му, коли iй виповнилося два роки, з Москви прилетiла сумна звiстка: помер ii дiдусь по матерi. Овдовiла бабуся – мати ii матерi – так пояснили Вiрусi, – яку звали Катерина Володимирiвна, просила… Не те слово: благала ледь чи не слiзно! – дочку та зятя з онукою переiхати до неi в Москву на постiйне проживання.

«Не гоже менi самiй у пустих хоромах жити-нидiти i смертi своеi дожидатися, – писала. – Як захворiю – води нiкому буде подати. А з вами та з онукою – душа радуватиметься. Та й легше нам буде гуртом жити – i вам, i менi, i родичi нашi всi тут, у Москвi-матiнцi, коли буде потреба – не вiдмовлять, допоможуть гуртом i поставимо вас, молодих, на ноги…»

І був у тому свiй резон – Василь Андрiйович звiльнився з посади викладача Полтавськоi гiмназii, сподiваючись таку ж роботу знайти i в Москвi (вiн викладав словеснiсть), i Левченки заходилися збиратися. Почалася звична при пiдготовцi до переiзду метушня.

– Ах, Москва, Москва! – сплескуючи в долонi, ледь не пiдстрибувала Катерина Сергiiвна, i голос ii дзвенiв молодо, по-дiвочому. – Збуваеться моя мрiя – я знову буду жити в Москвi!

Для маленькоi Вiрусi саме слово «Москва» ще нiчого не говорило, але i ii захопила майже святкова метушня збирання в дорогу, i вона теж вигукувала: «Ах, Москва, Москва!..»

Василь Андрiйович, пакуючи речi, лише зiтхав – стати на завадi переiздовi до Москви не мiг (та й сенсу в тому не було), але й причин для радощiв вiн особисто в переiздовi не бачив. А зiтхав, бо шкода було залишати рiдну Полтаву, де ще вчора-позавчора гадав i вiку доживати. А воно бач як повернулося!

І лише Катерина Сергiiвна – i ii можна було зрозумiти, корiнна ж бо москвичка, – радiла, як пустотлива дiвчина.

– До Москви-матiнки iдемо, додому iдемо, – карi очi ii збуджено сяяли, i вона поривалася щось там спiвати.

– Ти – додому, – погоджувався чоловiк. – А я? – i зiтхав.

– І ти поiдеш додому, адже Москва з часом стане i твоiм домом, i твоею новою батькiвщиною – ось побачиш!

– Для мене вона буде чужиною.

– Таке сказав! Хто з хохлiв не мрiе перебратися до державноi Москви? А ти… За якоюсь там Полтавою ладен чи не плакати.

– Не за якоюсь, а за рiдною. Я тут народився.

Але дружина вже не слухала. Збираючись, щось жваве наспiвувала, або, ставши в позу, натхненно декламувала Пушкiна:

Но вот уж близко. Перед ними
Уж белокаменной Москвы,
Как жар, крестами золотыми
Горят старинные главы.

Ах, братцы! как я был доволен,
Когда церквей и колоколен,
Садов, чертогов полукруг
Открылся предо мною вдруг!

Как часто в горестной разлуке,
В моей блуждающей судьбе,
Москва, я думал о тебе!
Москва… как много в этом звуке
Для сердца русского слилось!
Как много в нем отозвалось!

Серед тiеi метушнi Василь Андрiйович час вiд часу заспокоював себе, що, мовляв, iдуть вони до першопрестольноi ненадовго (наприклад, помре теща, щось i змiниться), але сам тому не дуже вiрив. Як час покаже, поiдуть вони до бiлокам’яноi назавжди.

Але до кiнця свого життя, що мине у Москвi (а його в нього попереду буде не так i багато), Василь Андрiйович Левченко не забуде батькiвщину, любу його серцю Полтаву. І часто його, як журавля по веснi у вирiй, тягнутиме до рiдного мiста.

– Хоч би одним оком глянути, – бувало зiтхатиме, – яка вона нинi… моя Полтава…

– Звичайне губернське мiсто, яких в iмперii добра сотня, – казатиме дружина i дивуватиметься: – Та й що в нiй, Полтавi, таке… що ти так побиваешся за нею?

– Е-е, не кажи. Як тобi дорога твоя Москва, так менi – моя Полтава.

– Так то ж Москва, а не якась там, даруй, Полтава.

– Навiть кулик, i той свое болото хвалить. А Полтава – це таке мiсто, таке…

– Яке це – таке?

– Найкраще у свiтi. Принаймнi для мене, полтавця. Коли б не ти, Катю-Катерино моя, кинув би я твою владичну Москву i подався б до своеi тихоi Полтави на замрiянiй Лтавi.

– О!.. А я при чому, Васю?

– А при тому, Катю-Катеринко… Кохаю я тебе. Не можу без тебе. – Катерина шарiлася i в ту мить ставала гарною. – Тобi в Москвi любо жити, бо це ж батькiвщина твоя, ти тут народилася i виросла, а менi – в Полтавi. Бо я там народився i вирiс – що ж тут довго кумекати? Але без тебе менi життя – не життя. Ти у Москвi, то i я мушу жити у Москвi – аби лишень бiля тебе, аби з тобою, Катю-Катеринко… А коли б не ти – пiшки б подався до своеi Полтави!

– Так ось ти який, Василечку…

Пiсля отого нiжного «Василечку», мовленого, як йому здавалося, аж з украiнським акцентом, Василевi Левченку i в Москвi ставало любо жити. Бо з коханою. А з нею, кажуть бувалi, i в куренi рай. Тим бiльше, у них у Москвi був цiлком пристойний «курiнь» – Катерининi родичi допомогли його придбати й облаштувати, спасибi iм! А без коханоi не те що Москва, а й навiть Полтава йому нелюбою буде. Катерина смiялась.

– То давай, Василечку, твою Полтаву та перетягнемо у мою Москву – тодi й тобi тут гарно буде.

– Якщо вже перетягувати, – починав Василь Андрiйович, закохано дивлячись на дружину, – то, може, Москву перетягнемо в мою Полтаву?

– Е-е, такого не може бути. Це навiть вашому Мазепi… Свою iсторiю, сподiваюсь, ти пам’ятаеш? Так ось, навiть гетьману Мазепi не вдалося свого часу i за допомогою шведiв вiдiрвати Полтаву, чи пак Украiну, вiд Москви. Тож змирися, любий, не Москва буде у твоiй Полтавi, а навпаки, Полтава – у моiй Москвi.

– Невже твоiй Москвi мало свого, що й мою Полтаву забрала?

– Мало – не мало, а ми… Ми – руськi, ми такi. Нам усе… мало. І все буде наше. І не сподiвайся: те, що ми беремо, ми не повертаемо. Ще предки нашi казали: «Що Москвою взято, те свято…»

Катерина була iстинною русачкою, навiть ратувала, аби Росiя швидше йшла воювати якiсь там Дарданелли – здалися вони iй, – i приеднувала iх до своiх немiряних володiнь… Але вiн ii кохав. І цим усе було сказано.

І сприймав ii таку, якою вона була й iншоi йому не треба. Та й до всього ж вона його теж кохала i, як самi росiяни кажуть, душi у ньому не чула…

– Годi, годi, – поспiшно казав, – з полiтикою. Давай краще… кохатися. Люблю кохатися – кращого у свiтi людей, по-моему, немае. І не буде нiколи. А буде любов, буде i все iнше…

Пригортав дружину до грудей i почувався щасливим-щасливим.

– За одну Вiрусеньку, що ти менi подарувала, я буду тобi до гробу вдячний!.. А Москва… Де будеш ти, там буду й я. Ти у Москвi, то й менi випадае бути в Москвi. Тiльки Полтаву я все одно забути не можу.

– А ти й не забувай, Василечку…

Так вони й жили у Москвi – в любовi та злагодi.

А все чому? Та ось чому…




І кожна корова знаходить свою хвiртку…


На правах вставноi новели


…Досi мене тягне… подивитися на хутiр з жiночим йменням Руда.



І де ж це, де ж це у свiтi бiлому, в яких палестинах той хутiр Руда, що до нього так тягне чоловiка – навiть на схилi вiку? Напевне ж у тому хуторi було йому колись любо (пригадуете, так спiвав ще батько Махно: любо, братцi, любо жити…)

А втiм, у фразi зроблена невеличка купюра – там iще згадуються Прилуки. І повнiстю вона так звучить: «Досi мене тягне в Прилуки подивитися на хутiр Руда…»

А Прилуки – мiсто обласного пiдпорядкування Чернiгiвськоi областi, райцентр на рiчцi Удай (басейн Днiпра), Украiна…

– Всього лише… Украiна? – вигукнув майже розчаровано один iз тих, кому я розповiв якось цей випадок, iсторiю цю.

Ось вона.

Так-так, дитячi спогади у нього, москвича за народженням, народним артистом Росii, пов’язанi з Украiною – його бабуся мешкала в Прилуках. А тому лiта його дитячi – i до Другоi свiтовоi, i невдовзi по нiй, минали то в Прилуках, то на хуторi Руда, то в селi Варва – все там само, на Чернiгiвщинi…

І що тут, здавалось, такого – що дитячi лiта його минули у бабусi на Чернiгiвщинi, то в Прилуках, то на хуторi Руда, то в селi Варва, а дивись же – не забув…

Розмiнявши дев’ятий десяток лiт, все ще архiпопулярний не лише на своiй батькiвщинi, а й на просторах колишнього СРСР («Мене масово упiзнають, я той, хто надокучив», – зiзнаеться вiн не без iронii), московський артист з коротким i дещо не руським, i звичайно ж, не украiнським, але все ще гучним прiзвищем, у ранзi живоi легенди, найбiльше любить згадувати Украiну, Прилуки, свою бабусю, до якоi вiн через Бахмач щолiта охоче iздив поiздом – сiмдесят або бiльше рокiв тому.

Гай-гай!..

– Журавлi, бiлi хатки з солом’яними стрiхами, глиняна долiвка з домотканими постiлками-дорiжками, а ще iкони i… Як iх? (вжив слово з його мови – «полотенца», йому пiдказали: рушники). Так, так, – усмiхнувся вiн, пригадуючи, аж засвiтився тихою радiстю: – Рушники… Знаменитi украiнськi рушники, що iх сама бабуся й вишивала… А на них – ружi, червонi пiвнi спiвають… Квiти, якась фантастика, i добрi ледь усмiхненi леви, виконанi у староруському стилi… Маленькi вiконця, через якi до мене приходив великий i таемничий свiт… А ще пiч, теж розмальована квiтами, на якiй я в негоду – особливо восени, – любив спати на теплiй черенi… Лавки… Най-найсмачнiшi борщi з часником…

І далi розказуватиме в тому ж таки iнтерв’ю:

«Тодi життя було нелегким, щоб не сказати – тяжким. Пiсля вiйни. У 1946–1948 роках, коли в безправних селах обкладали податками кожне деревце – вишеньку, яблуньку, переписували у кого одне порося, у кого iх аж двое… Смалити кабана при забоi – нi-нi. Суворо заборонялося. Шкуру треба було здати в «Заготсировину», а яке ж – самi знаете – сало без шкурки? Та ще для украiнцiв! Колгоспники жили без паспортiв – як крiпаки. Отримували на трудодень копiйки…»

Але з якою радiстю вiн згадуе тодiшне життя в Украiнi – бiднiй, замученiй податками! Тож i зiзнаеться, як про заповiтну, але вже нездiйсненну мрiю свою:

– Досi мене тягне в Прилуки, подивитися на хутiр Руда – якщо вiн ще вцiлiв, на село Варва, якщо воно теж уцiлiло!.. (Вiн вже не виходить зi своеi московськоi квартири – ноги не тримають.)

– Хiба забудеш тi дивнi жiночi лиця, що iх я там зустрiчав – та й не тiльки лиця… Досi менi сниться… І в снах моiх – коли я поринаю в сон хоч на часинку, – бачу свое украiнське дитинство: теплi пiвденнi ночi, садки, що потопають у зеленi (а як вони по веснi квiтнуть, як!), конi, яблука, кукурудза, корови, яких гонять додому з пастiвника, i кожна сама знаходить свою хвiртку… Люблю Украiну! До того ж мое корiння там – звiдти i мати моя, i батько…

Чи кожен з нас – хоч через одного-другого…надцятого! – украiнцiв, – чомусь iз сумом подумалось менi, як слухав його, – здатен отак просто i щасливо-усмiхнено та щемко водночас сказати замрiяно: люблю Украiну?!

Живучи в Украiнi, ми ii мовби й не помiчаемо. Сприймаемо, як щось дане, те, що само собою розумiеться. Просто як край, у якому нам випало жити. Як якусь адмiнiстративну територiю.

Один мiй знайомий якось, пригадую, вражено розказував:

– Уявляеш? Менi приснилося, що я… Що я живу… в Украiнi!

– Уявляю, – вiдповiв я механiчно, хоч нiчого в ту мить i не втямив…

– Вiщий сон!..

– Гм… Чому – вiщий? Що було… такого, коли ти проснувся?

– А те… Виявилось це, коли я проснувся…

– Що – виявилося?

– А те, що я й справдi живу… Уявляеш, справдi живу в Украiнi – це менi моя половина повiдала, як я проснувся… Ось чому кажу: вiщий сон! В Украiнi, виявляеться, я живу. В Украiнi!

Що я повiдаю вам у свiтлi цього, як кажуть, факту з вiщим сном? Моему знайомому ще й повезло – хоч увi снi йому приснилося, що вiн живе не де-небудь, а в Украiнi. Іншi все життя у нiй живуть, запитай iх, у якiй вони краiнi живуть, то й не згадають одразу…

– Ну… вопше, в Кийовi…

Такi ми… украiнцi. До нас хiба що у снах i доходить… Але щось не дуже нас тягне подивитися на той хутiр. Пригадуете: «Журавлi, бiлi хатки з солом’яними дахами, глиняна долiвка з домотканими дорiжками, рушники…»

А на них червонi пiвнi пiють…

Дивнi лиця чорнооких, чорнобрових украiнок, теплi пiвденнi ночi, садки, що потопають у зеленi…

І корови, якi повертаються у село надвечiр, i кожна з яких знаходить свою хвiртку i заходить у свiй двiр…



І треба ж так збiгтися, що саме того року, як Левченки переiхали до Москви, в далекому вiд Полтави Парижi вiдбулася прем’ера того дива, що згодом буде названо на французький лад – синематографом i який розпочне нову еру – еру кiно.



Жив-був у Парижi в 1864–1948 роках дехто (хтось, такий собi, один якийсь, рос.: некто) на прiзвище Люм’ер Луi Жан, якого згодом буде названо французьким ученим, винахiдником кiнематографа (членом французькоi Академii наук вiн стане у 1919 роцi).

Пiсля закiнчення промисловоi школи працював Луi Жан на фабрицi фотоматерiалiв свого батька.

У 1895 роцi вiн разом з братом Огюстом (Огюст Люм’ер виконував в основному роль органiзатора i менеджера, а Луi бiльше займався технiчною стороною кiнематографа та винахiдництва) розробив конструкцiю апарата кiнематографа – для знiмання, проекцiювання «рухомих фотографiй». Перша демонстрацiя кiнопрограми, знятоi на цьому апаратi, вiдбулася у Парижi в березнi 1895 року в пiдвалi «Гран-кафе» на бульварi Капуцинiв. На перших сеансах брати Люм’ер демонстрували сценки, в основному знятi на натурi: «Вихiд робiтникiв з фабрики братiв Люм’ер», «Прибуття поiзда на вокзал Ля-Сiота», «Снiданок маляти», «Виловлення червоних рибок», «Вольтижування», постановочний комедiйний сюжет «Политий поливальник» та iншi.

У 1896 роцi брати здiйснять свiтове турне зi своiм винаходом, вiдвiдають Лондон, Нью-Йорк, Бомбей…

З того дня «рухомi фотографii» стали популярнi, почалися регулярнi сеанси «кiнематографа» братiв Люм’ер – сеанси йшли пiд акомпанемент пiанiно або саксофона, з текстом пiд фотографiями.

За порiвняно короткий час Луi Люм’ер знiме з братом i виготуе тисячi короткометражних фiльмiв, навчить операторiв i розiшле iх по всьому свiту знiмати. З iхньоi «легкоi руки» слово «кiнематограф» стане означати новий вид видовиська.

(У Росii «рухомi фотографii» побачать у 1896 роцi – спершу в Петербурзi, потiм у Москвi та в iнших мiстах.)

Створюючи своi фiльми, брати Люм’ер придумали багато прийомiв кiнозйомки. Наприклад, метод, використаний братами при зйомцi проiзду по каналу у Венецii на гондолi, нинi називаеться тревелiнгом.

Платна демонстрацiя кiнопрограми братiв Люм’ер вiдбулася 28 грудня в Парижi. Було продано 35 бiлетiв вартiстю в один франк, але потiм до братiв – винахiдникiв синематографа – почнуть вишиковуватися довжелезнi черги.

«Рухомi картинки розважають увесь свiт. Це краще, що ми можемо робити. І ми пишаемось цим», – скажуть брати про свiй винахiд.

Дивно, але брати Люм’ер не передбачали трiумфального майбутнього свого дiтища i вважали кiнематограф лише «живою фотографiею» – атракцiоном, що здатний привабити багато глядачiв i приносити значний прибуток. Але швидко стало явно: французи вiдкрили шлях новому виду мистецтва – по сутi брати Люм’ер започаткували документальне кiно. Знiмаючи на плiвку короткi (тривалiстю 40–50 секунд) репортажi з буднiв життя мiста i своеi родини, вони не iнсценували подii, а тiльки фiксували iх з допомогою кiнознiмального апарата. Тому фiльми брати Люм’ер створювали без сценарiiв, без декорацiй, без участi акторiв, просто знiмали, що бачили в натурi.

Але був i виняток – знаменитий короткий кетч «Политий поливальник». Хлопчик-пiдлiток наступае на шланг за спиною у садiвника, i той у результатi цього несподiвано обливае себе водою. Сцена була знята на натурi, а в якостi виконавцiв виступали приятелi. Природнiсть екранного образу, вiдсутнiсть якого б то не було втручання творцiв фiльму в реальний хiд подiй, що знiмалися на плiвку – характерна особливiсть кiнематографа Люм’ер.

Невибагливi «рухомi картинки» заворожували глядачiв. Виявилось, що зображення може змiнювати свiй масштаб (план), на вiдмiну, наприклад, вiд театрального спектаклю, представляючи свiт i людину як у цiлому, так i окремими деталями (крупнi плани обличчя, рук, речей, що буквально заворожували перших глядачiв). Класичний приклад – ролик «Прибуття поiзда на станцiю Ля Сiота».

Крапка, що пульсуе в глибинi екрана, стрiмко розростаеться до розмiрiв локомотива, який невiдворотно насуваеться на глядачiв, котрi впадали в панiку в очiкуваннi катастрофи. І полегшено зiтхали, коли поiзд зупинявся – природно, в межах екрана.

На перонi з’являвся залiзничник i бiг вiдкривати дверi вагона, з якого виходили пасажири i, наближуючись до кiнокамери, «втрачали» в кадрi половину своеi фiгури. Іншi перехожi навпаки, спершу виникали на екранi частково, а потiм, вiдходячи вiд об’ектива, здобували цiлiснiсть. Брати Люм’ер установлювали свою камеру непорушно i фiксували все, що потрапляло в об’ектив. Змiна масштабу зображення вiдбувалася стихiйно, в основному за рахунок саморуху реальностi, наближення i вiддалення об’ектiв.

Їхнi фiльми були дуже короткими – 15–18 метрiв, i складалися з одного монтажного кадру.

У 1898 роцi Люм’ер органiзував серiйний випуск кiноапаратiв, виробництво кiноплiвки i знiмання фiльмiв (пiзнiше проводитиме дослiди в галузi об’емного i кольорового кiно). Так зародилося те, «важнейшее из всех искусств», як назве кiно пролетарський вождь. (Кiно – вiд грецьк. kineo – рухаю. Кiнематографiя – мистецтво, яке продукуе рухомi зображення на плiвцi i створюе вiдчуття реальноi дiйсностi.)

У 1946 роцi Луi передасть французькiй синематицi 1800 стрiчок, знятих разом iз братом.

У 1898 роцi вiн знiме свiй останнiй фiльм «Пристрастi Ісусовi», i брати повернуться до промислового виробництва кiно– i фототоварiв на своiй фабрицi в Лiонi.

Уже в 1913-му брати виготовлятимуть по 6000 фотопластинок на день, щомайже 30 рокiв користуватимуться великою популярнiстю – аж до появи нових матерiалiв, якi лежать в основi сучасного кольорового фото.

У 1948 роцi Луi Жан Люм’ер помре в мiстi Бандоль. (У Францii нинi створена премiя iменi Люм’ера, що присуджуеться за документальне кiно.)

…Зайнятi клопотами з переiздом до Москви, Левченки тодi на появу в Парижi якихось там «рухомих фотографiй» не звернули уваги. Черговий атракцiон по викачуванню грошей у наiвних! Та й атракцiонiв уже було-було… А що його названо якимось там кiнематографом – чи не все одно.

Не могли й увi снi подумати, що минуть роки i саме iхня первiсточка Вiруся, «полтавська галушка», стане королевою того кiнематографа, що його винайшли кмiтливi брати Люм’ер i який спершу назвуть «Великим нiмим»…




Частина друга-2

І прийшло двадцяте сторiччя

І було наказано «учинять стрельбу из пушек или из ружей, пускать ракеты, по ночам зажигать огни из хвороста или соломы»


…На стиках рейок стукотять колеса, вагон похитуеться, щось скрипить та й скрипить у нiчнiй тишi, наче хтось скаржиться на долю свою…

За вiкном, коли виглядала, – на далекому обрii в пiтьмi ночi, куди мчав поiзд, все щось спалахувало червоно й загрозливо – чи то гроза в тих краях шалiла, чи то навстрiч котилася вiйна…

Вiра Холодна iхала назустрiч фронту, а iй у ту нiч здавалося, коли згадувала свое полтавське дитинство, що вона, маленька Вiрусенька, тодi ще «галушечка» двох рочкiв, разом з мамою i татом, якого вже немае у цьому свiтi, i меншими сестричками, яких тодi ще не було, поiздом Полтава – Москва спiшить до бабусi у загадкову Москву, де ii чекае звичайно ж, нове i, звичайно ж, незнане iй життя, де вона мае стати якоюсь там королевою – власне, якогось – теж iй незнаного екрана…

Стукотять колеса, брязкають буфернi тарiлки, м’яко похитувався привiлейований («панський»!) вагон, але все ще десь щось скрипить i зiтхае, наче скаржиться на долю свою невдатливу, лиху, а там, попереду, куди на всiх парах мчить поiзд iз зеленими вагонами, у яких плакали й спiвали, iз жовтими та синiми, у яких нiмувала благодать, мчать назустрiч далекiй, яскраво– чи загрозливо-червонiй загравi в твулок – обмежений двома рядами будинкiв простiр для iзди та ходiння мiж двома вулицями) у Москвi й нинi чотири: Великий, Малий, Середнiй та Нижнiй. І всi вони виникли на територii колишнiх Кисловських слобiд.

Як свiдчать iсторики, «кислошники», котрi професiйно квасили та солили овочi, ягоди, готували кислi напоi, квас, щi, – для государевого двору – селилися при Опричному дворi Івана IV Грозного. У XVII столiттi там виникли двi Кисловськi слободи – двiрська i патрiарша.

Оскiльки продукцiя «кислошникiв» надходила до царських та патрiарших столiв, то за ними у тi часи здiйснювався особливий нагляд.

Царевi слуги, прикажчики наглядали, аби «вином и табаком не торговали и корчмы и никакого воровства не чинили, и приезжих и пришлых всяких чинов людей несродичей к себе во дворы никого не принимали, из дворов своих на улицу в Кисловке всякого помету не метали, а кто будет нарушать эти правила и таких людей винопродавцов, имая с вином и питухов, и корчемников, и воровских людей, приводить вверх в Приказ Мастерской палаты», що вiдала постачанням харчiв для царського двору…

Всi Кисловськi провулки пiсля 1917 року були перейменованi, але починаючи з 1994-го iм усiм повернули iсторичнi iхнi назви. Там досi збереглися старовиннi будинки, зведенi починаючи з 1806, 1817–1820 рокiв i пiзнiше, тож архiтектурний iхнiй вигляд старовинний.

Край той був у всi часи тихим, патрiархальним, де час нiби зупинився, i це в Кисловськi провулки вносило свiй шарм.



У бiографii Вiри Холодноi зберiгся непевний рядок: «Родина Левченкiв поселилася в Москвi в районi тихих Кисловських провулкiв (як уже зазначалося, iх було чотири), але в якому саме – встановити досi не вдалося».

…Отож в одному з будинкiв, розташованих в одному з Кисловських провулкiв, i минуло дитинство майбутньоi «королеви екрана».

До десяти рокiв дiвчинка, як за тодiшнiм звичаем, вчилася дома. За ii виховання взялася бабуся Катерина Володимирiвна.

Бабуся була сувора, вимоглива i наполеглива.

Вiра старалася, рано навчилася читати i читала добре, швидко i все запам’ятовувала, була слухняною, бабуся радувалась успiхам онуки в читаннi. Сама пiдбирала, що iй читати – в основному, «благопристойнi» книги. Їх i давала онуцi на сон грядущий. А Вiра потай читала книги про морськi пригоди, про пiратiв чи розбiйникiв – бабуся й на дух не переносила такого чтива, вважаючи його не лiтературою, а так… бозна-чим. А онука тайкома те чтиво ковтала – особливо про корсарiв. І взагалi, про мужнiх морякiв (морем вона тодi – ще не бачивши його в очi – просто марила), про рiзних розбiйникiв та шукачiв пригод, яким i море було по колiна…

А загалом росла тихою, слухняною дитиною, а що воно вечорами читае у своiй спальнi, бабуся довгий час i не здогадувалася.

Сiмейне життя Левченкiв поступово налагоджувалося в Москвi. Допомагали родичi, вони прискiпливо опiкувалися Левченками, тож благоустрiй родини поступово облаштовувався. В iхньому будинку почали приймати гостей, влаштовували вечори, на яких, за модою тих рокiв, грали в шаради та «живi картинки»: кiлька учасникiв розiгрували сценки, а глядачi мали вгадувати – слово чи лiтературний твiр. Або й сюжет вiдомого роману.

Вiруся охоче брала участь у розiгруваннi «живих картин», а ще часто спiвала. Особливо разом з батьком – в обох голоси виявилися просто чудовi. А коли гостей не було, Вiра любила розiгрувати «живi картини» зi своiми ляльками. Їм вона любила переказувати прочитанi книги.

Дитиною вона мала, правда, деякi дивацтва. Так, наприклад, могла годинами розмовляти сама з собою або зi своiми ляльками, шила iм платтячка з рiзних шматочкiв, придумувала моделi, що вражали скромнiстю та елегантнiстю. А ще любила все живе: собак, кiшок, коней, метеликiв, а ось мишi, якi час од часу з’являлися в iхньому домi, приводячи бабусю в святий гнiв, коли вона проклинала тi створiння, не тiльки ii не лякали, а навпаки, викликали в неi бурхливе захоплення.

Взагалi, тендiтна, з великими гарними очима, Вiруся у родинi була улюбленицею, i ii вважали аж надто тихою та покiрною, хоча була готова до самопожертви, чутливою i доброю. Але сестри Надя та Соня трохи побоювались ii i вважали старшу Вiрусю не вiд свiту цього. Надя часто казала Сонi (роблячи при цьому страшнi очi): «Дивися, Вiра знову розмовляе сама з собою!» А якось меншi сестрички пiдслухали, як iхня старша сестра iз захопленням i драматизмом, бурхливо жестикулюючи, переказуе лялькам рiзнi iсторii про морськi пригоди, якими вона зачитувалася з шести рокiв…

Зрештою, Вiрусi виповнилося, як вона дещо аж лякаючись, казатиме: «Аж сiм рокiв».

І станеться те року 1900-го…

За подiлом на вiковi перiоди життя людини – перше дитинство в 4–7 рокiв. Друге дитинство (за все тим же подiлом на вiковi перiоди життя людини) почнеться з 8 рокiв i триватиме до одинадцяти-дванадцяти, а вже тодi пiде пiдлiтковий вiк.

А поки що Вiрусi Левченко, московськiй «хохлушцi», виповнилося 7 годочкiв – як почався новий, 1900-й рiк, а з ним i незнане – нове, двадцяте сторiччя, у якому iй i випаде жити.

Ось тiльки цiкаво: яким воно буде, двадцяте столiття i iхне життя у ньому? Але хто про те наперед з упевненiстю скаже? Все ж Левченки були певнi – житимуть вони добре, i попереду iх чекають лише роки щастя – iнакше й бути не може. У батькiв воно буде сiмейним, а ось яким воно буде у Вiри Левченко, того ще нiхто не мiг сказати…



Змiна столiть завжди породжуе стiйкi надii на краще (не кажучи вже про змiну тисячолiть). Така вже природа людини – при будь-якiй перемiнi очiкувати лише кращого. Навiть при змiнi доби – новий день неодмiнно принесе щось нове, хоч це здебiльшого й не вiдбуваеться. Хiба що новi клопоти. Та й не кожному поколiнню за його життя випадае змiна столiть.

Але ж якщо випаде воно – змiна столiть – якi надii людство покладае на цю змiну!

Вiрусi Левченко з приходом нового ХХ столiття виповнилося сiм годочкiв – вiк, по досягненню якого в СРСР, що теж буде створений у цьому ж столiттi i стане однiею з найбiльших його подiй – створення новоi червоноi iмперii бiльшовикiв, про яких тодi, у 1900 роцi, нiхто до пуття нiчого й не чув, але ж вiн виникне, гiгантський СРСР на однiй шостiй земного суходолу, – так ось по досягненню семирiчного вiку юнi громадяни СРСР будуть зобов’язанi йти до школи – теж подiя з подiй у iхньому життi.

За старого режиму, що дiяв на той час, малi пiдданi Росiйськоi iмперii мали право ще три роки залишатися вдома – там i проходили початкове навчання, i лише по досягненню десятирiчного вiку йшли до гiмназiй.

Отож, року 1900-го розпочалося нове, XX столiття – воно вмiстить у собi бiльше подiй, анiж кiлька попереднiх сторiч, разом узятих. Будуть великi вiдкриття i творчi досягнення – з одного боку, – i великi вiйни та злочини проти людства – з другого.

Попереду у ХХ столiттi будуть винайденi групи кровi, дактилоскопiя, конвеер Форда, синтетичний каучук, iнсулiн, вiдкрито гробницю Тутанхамона, почнеться ера пасажирськоi авiацii, перша публiчна демонстрацiя телебачення… А ще – вiдкриття пенiцилiну, нейтрино, дейтерiю i важкоi води, перший запис на магнiтофонну стрiчку, народження турбореактивноi авiацii, «Манхеттенський проект» (атомна бомба), вiдкриття подвiйноi спiралi ДНК, запуск перших штучних супутникiв Землi, створення мобiльного телефону, iнтегральних мiкросхем, винахiд лазера; вiдбудеться перший полiт людини в космос i вихiд ii у вiдкритий космос, перша пересадка серця, висадка людини на Мiсяць, народження Інтернету, перемога над вiспою, створення теорii вiдносностi Ейнштейна i вiдкриття Пiвденного полюса Землi, початок свiтовоi епiдемii СНІДу, перше клонування тварин, вiдкриття стволових клiтин…

А ще у ХХ столiттi вiдбудуться: перша росiйська революцiя; Перша свiтова вiйна; Жовтневий переворот у Росii; утворення гiганта пiд абревiатурою СРСР, що згодом американським президентом буде прозваний «iмперiею зла»; смерть Ленiна; прихiд Гiтлера до влади; громадянська вiйна в Іспанii (зрозумiло, що й в СРСР); сталiнськi репресii; Голокост; Друга свiтова вiйна – битва за Москву, блокада Ленiнграда, Сталiнградська битва, Тегеранська конференцiя, Ялтинська конференцiя, Нюрнберзький процес; створення НАТО i «холодна вiйна»; Варшавський договiр; XX з’iзд КПРС; створення спiльного ринку; Карибська криза; «перестройка» в СРСР; аварiя на Чорнобильськiй АЕС; розпад СРСР; створення незалежних суверенних держав на його просторах, у тiм числi й незалежноi Украiни, i багато-багато iнших подiй i винаходiв.

А поки що XX столiття тiльки-но прийшло на простори Росiйськоi iмперii, якiй мало виповнитися 179 рокiв (офiцiйно проголошена у 1721 роцi). До ii зникнення i з’яви нового поняття «Радянська Росiя» (дивно, але чомусь досi немае такого поняття, як «Сенатська Америка») залишилося якихось 17 рокiв, i росiяни (самоназва «русские») опиняться у новому державно-полiтичному утвореннi пiд абревiатурою РРФСР…

Коли ХХ столiття переступало кордони Росiйськоi iмперii, а заодно й порiг квартири московського викладача Василя Левченка, його первiсточцi Вiрусi, «полтавськiй галушечцi», виповнилося лише сiм годочкiв, i з усiх вражаючих вiдкриттiв та подiй ХХ столiття було винайдено лише синематограф-кiнематограф, якому на той час було всього лише якихось п’ять рокiв, i королевою якого – всього лише через 15 рокiв, – стане вона, Вiра Левченко, у замiжжi Холодна. А поки що Вiруня навчалася вдома, у своеi бабусi, i до гiмназii мадам Перепьолкiноi iй залишалося ще три роки…

І прийшов до Левченкiв у Кисловськi провулки, як i у всю Москву, а за нею i Росiйську iмперiю Новий, 1900 рiк – з пухнастим бiлим снiгом за вiкном, пахощами ялинковоi хвоi, сяйвом рiзнобарвних iграшок та рiзних сухозлiток, з незмiнними феерверками, дарунками, сподiванками на краще i легким сумом, який з’являвся, коли проводили старий рiк, рiк, що назавжди вiдходив.

До Х столiття Новий рiк на Русi починався у днi, близькi до весняного рiвнодення. А коли Давня Русь прийняла християнство (988–989), з’явилися вiзантiйське лiточислення i юлiанський календар. Рiк подiлили на 12 мiсяцiв i дали iм назви, пов’язанi з явищами природи, а початком нового лiточислення аж до кiнця XIV столiття вважали 1 березня. Того ж столiття Новий рiк на Русi почали вiдзначати за церковним календарем i майже 200 рокiв святкуватимуть його прихiд 1 вересня. Для Давньоi Русi це був день Симеона Стовпника, або Семенiв день, як його назвуть пiзнiше. 1 вересня збирали оброк, рiзнi податi, вершився особистий суд. Цар Іван III усiм скаржникам велiв з’являтися до Москви на судний день саме 1 вересня, а цар Іван IV в день Симеона Стовпника визначав термiновий оброк.

В Успенському i Благовiщенському соборах Кремля вiдбувалися святковi служби – хресний хiд, читання Євангелiя i Апостола, освячення води, омовiння iкон. У церемонiях брали участь патрiарх i цар, запрошувались бояри i воеводи, думнi дворяни i дяки. Іноземнi посли пiдносили рiзнi заморськi дари – здебiльшого то були годинники, велика на той час рiдкiсть на Русi. В перший день Нового року тим, хто вiдзначився, царi жалували чини i нагороди, грошi (деньгу) i соболевi шуби, золотi i срiбнi кубки, сипали в натовп дрiбну «деньгу». Багатi роздавали по притулках милостиню або посилали туди iжу – пироги, калачi, пряники, а також одяг.

У царських палатах Московського Кремля влаштовувався святковий бенкет, званий на Русi «пиром», який за традицiею вiдкривався смаженим… лебедем. Цiлим-цiлiсiньким, бо тодi лебiдь вважався вишуканою святковою смакотою. На стiл, як i зобов’язував «Домострой», подавалася також яловичина i свинина, качки i кури, стерлядь i лососина. Язики, потрохи лебединi, а також iз чапель, журавлiв i качок; а ще «зайцы сковородные, зайцы в репе, зайцы (бiднi, бiднi зайцi росiйськi!) рассольные» та iнша смакота… Обов’язковими на столах були кутя, узвар, млинцi, толокно i кисiль. А ще традицiйно подавалися гори пирiжкiв, «хворост» (вергуни) i короваi. Серед напоiв – традицiйнi меди, ягiдний морс, квас i настояна на рiзних травах горiлка.

Без запрошень у гостi не ходили, вважаючи, що «непроханий гiсть гiрше татарина».

Петро Перший провiв реформу календаря: 29 грудня 1699 року глашатаi пiд барабанний бiй оголосили московитам царський указ «О праздновании Нового года», у якому зокрема говорилося:

«…По большим и проезжим улицам знатным людям и у домов нарочитых духовного и мирского чина перед вороты учинить некоторые украшения от древ и ветвей сосновых и можжевеловых, – а людям скудным каждому хотя по деревцу или ветви на вороты или под храминою своею поставить». Прикраси мали бути вже в перший день сiчня, на воротах, вулицях i дорогах, на дахах трактирiв. Також усiм городянам зобов’язувалося «учинять стрельбу из пушек или из ружей (у кого вони були), пускать ракеты, по ночам зажигать огни из хвороста или соломы».

Указ Петра І також зобов’язував вести лiточислення вiд Рiздва Христового i день новолiття, який ранiше вiдзначався 1 вересня, вiдзначати 1 сiчня «по примеру всех христианских народов», якi жили не по юлiанському, а по григорiанському календарю. Повнiстю перевести Русь на новий календар Петро I не змiг, адже церква жила по юлiанському, а тому обмежився лише переходом на сiчневе новолiття. Нове лiточислення ще довго iснувало разом зi старим – в указi вiд 1699 року дозволялося в документах писати двi дати – вiд створення свiту i вiд Рiздва Христового.

А в Кремлi з настанням Нового року вiдбувалися пишнi урочистостi. Пiсля молебну в Успенському соборi Красною площею проходив парад вiйськ – з барабанним боем, з прапорами i музикою.

Дзвонили у всi дзвони, лунала «пушечная и ружейная стрельба», а тим часом «его величество с приятною ласкою поздравлял всех с Новым годом и взаимно от всех принимал поздравления». Влаштовувався «великий стол» для знатних осiб, на якому виставлялося не тiльки «рейнское вино», а й iншi заморськi дива. Подавали «пиво приказное, хмельное, мартовское, ячное, легкое», «брагу пряную», «квас овсяный, ячный», «мед приказной, с гвоздицы, паточный, вареной, цыженый, с кардамоном, малиновый, обварной». А бiля трiумфальних арок, нарочито споруджених у Москвi, виставлялись чани з вином та пивом для простолюду. Увечерi – незмiннi феерверки, потiшнi вогнi, як завжди, лунали гарматнi пострiли. У палацi влаштовувався бал, а за ним i щедра учта – вечеря. Пiд час новорiчних свят за Петра Першого «пальба не умолкала в течение недели».

Пiсля Петра Першого до новорiчних свят додалися музикальнi вечори, бали стали яскравiшими, а на придворних маскарадах всi мали бути в «маскарадных платьях: доминах, венецианах, капуцинах…» Важливою умовою тих маскарадiв було одне правило: щоб тебе не впiзнали! Бал вiдкривали менует – що був головним етикетом XVIII столiття, – полонез, або «польський танець». За новорiчними столами, крiм традицiйних для Росii напоiв, з’явилися кава, шоколад, лимонад тощо.

У маетках ще пишнiшими стали застiлля. Першими подавалися холоднi страви: шинка i буженина, прошпигованi часником, потiм розносили гаряче – зеленi щi, раковий суп з пирiжками i паштетом, далi свiжопросолена осетрина, чищенi раковi шийки, солонi перепiлки, фаршированi качки – на будь-який смак.

На той час перед воротами трактирiв або на iхнiх дахах ставилися ялинки, прив’язанi до паколiв. Стояли вони там до наступного року i були таким собi «фiрмовим» знаком питних закладiв – так тривало на протязi XVIII i XIX столiть.

Вважаеться, що звичай ставити на новорiчнi свята ялинку був завезений у Росiю майбутньою дружиною Миколи I, прусською принцесою Шарлоттою (Олександрою Федорiвною). Звичай цей пiдтримали нiмцi, якi мешкали в Петербурзi – як традицiю своеi батькiвщини, ii обрядiв, звичаiв, ритуалiв. На свято Рiздва Христового ялинки прикрашали лiхтариками та iграшками, цукерками, фруктами та горiхами i ставили iх тiльки для дiтей. Пiдлiтки отримували книги, одяг, срiбло, дiвчатам пiдносили букети, альбоми, шалi. І взагалi, предмети рукодiлля, усякi вироби з дерева, малюнки, вiршi.

Ялинки в будинках багатих стояли до Хрещення, iнодi й до кiнця святок.

Продавали iх на ялинкових базарах: бiля Гостинного двору, куди дари лiсiв привозили селяни з навколишнiх сiл, на Петровськiй площi, а пiзнiше ялинки були помiченi i в iнших губернських мiстах. Почали з’являтися й публiчнi ялинки, бiля вокзалiв тощо, де влаштовували благодiйний збiр коштiв для бiдних дiтей – багатi дами охоче давали грошi, шили одяг, купували для дiток цукерки, iграшки. Грошi, зiбранi за бiлети, вiддавали бiдним i сиротам. Правда, Дiда Мороза i його незмiнноi супутницi Снiгуроньки ще не було – дiд Мороз у шубi, закудланiй шапцi, з бiлими кучерями i великою сивою бородою, з ялинкою в руцi i з мiшком, повним iграшок, за спиною, – з’являвся лише у рiздвяних оповiданнях… Незмiнними атрибутами новорiчного свята Дiд Мороз i Снiгуронька стануть пiзнiше.



Двадцяте столiття Росiя зустрiла традицiйно, нiчим не видiляючи новий, 1900-й рiк, з вервечки iнших рокiв. Чомусь тодi це не вважалося особливим святом, як i взагалi рубiжним ювiлеем. Але пiдприемцi на свою вигоду все ж використали прихiд ХХ столiття: в торгiвлi з’явилося французьке шампанське «Конец века» i «Новый век». Московська парфумерна фабрика Остроумова запропонувало покупцям пiд тою ж таки назвою «Новый век» цiлу серiю: духи, пудру, мило, одеколон. У 1900 роцi вперше вийшов журнал «Новый век», видавництво Сойкiна «викинуло» в продаж розкiшне видання з картами i таблицями – «На рубеже столетий»…

Московськi свята вiдбувалися в примiщеннi Манежу – з 26 грудня по 7 сiчня 1901 року. Там виставлялися величезнi карти-дiорами, що вiдтворювали найбiльш значнi подii столiття, що вiдiйшло, безугаву грали три оркестри, давали п’есу «Мировое обозрение». Увечерi урочисто проiздили в Манежi на колiсницях найбiльшi держави свiту: Нiмеччина, Англiя, Францiя i, звичайно ж, Росiя. Все сяяло i переливалося рiзнобарвними кольорами.

О дванадцятiй ночi у всiх соборах i храмах мiста здiйснювалися молебнi, пiсля служби городяни мчали в ресторани i клуби, на бали i танцювальнi вечори, не вгамовувалися у Москвi до ранку.



Маленька Вiрунька Левченко, семи годочкiв, здаеться, все ще вчорашня «полтавська галушечка» (а втiм, повненькою вона була i в сiм рокiв), а вже тодi москвичка, запам’ятала прихiд Нового, 1900-го року, а з ним i прихiд нового XX столiття, у якому iй випаде так мало пожити, – на все життя.

Можливо, й попереднi новорiчнi празники були в сiм’i Левченкiв яскравими – а напевне ж так, – але iй чомусь запам’ятався лише початок нового столiття. Можливо, тому, що тодi батько вперше поставив у залi ялинку (вона стояла в дiжцi з пiском, що була замаскована марлею та бiлоснiжною ватою), i Левченки гуртом за день до Нового року ii наряджали i головною, коли прикрашали пахуче деревце, привезене з лiсу, що пахло свiжою живицею i хвоею, була, звичайно ж, вона, Вiрунька.

Всi ii слухалися – i батько, i мати, i навiть сувора бабуся, котра нi з ким i нiколи не погоджувалася, бо на все у неi були своя позицiя i своя точка зору, – i робили так, як вона хотiла. Гуртом обвiшали зеленаве вiття ялинки цукерками з яскравими фантиками, почепили лiхтарики, у яких навiть блимали свiчечки – так гарно було дивитися. Прибрана ялинка у них стоятиме до Водохрещi. Старалися всi, а найпаче батько. Його дочка зазвичай звала папою, але iнодi, як хотiла зробити йому приемне, – татом. Це слiвце, звертання таке до папи, вона запам’ятала ще з часiв свого життя у Полтавi, коли ще була «галушечкою». Вже в Москвi звернула увагу: коли вона називала батька цим малоросiйським словом, батько аж квiтнув, ставав добрiшим, пiдхоплював ii на руки, пiдкидав високо над головою – на мить у дiвчини солодко i лячно водночас завмирало серденько, – i ловив зi словами: «Ах ти ж моя полтавська галушечка!..»

Того дня батько (вiн же «папа» на московський лад, папан на французький i тато на малоросiйський) засипав дочку дарунками – принiс iх у бiлiй торбi, що була в нього за спиною. Ще й бiлу бороду собi причепив i був схожий на смiшного дiдуся – Вiруня пiдстрибувала i ляскала в долоньки, коли батько поставив торбу i почав з неi витягати дарунки. Вiруня знову заплескала, аж долоньки собi вiдбила, так захоплено ляскала: цукерки, горiшки, рiзнi барвистi сухозлiтки. А ще папа (який тато) висипав перед нею цiлу купу iграшок. А найбiльше Вiруньцi сподобалися принесенi батьком книжки – святковi, вони ще пахли свiжою друкарською фарбою i мали розкiшнi малюнки. Там були й книжечки про пiратiв, рiзних морських розбiйникiв та пригоди на пiвденних морях, що iх дочка вже тодi обожнювала i «ковтала» десятками, хоч бабуся й не схвалювала таке захоплення онуки, а книжечки тi – вони виходили в дешевiй серii, – називала «чтивом для прислуги». А ще батько подарував iй щойно тодi випущену розкiшну книжку «На рубеже столетий» i перший номер нового – теж барвистого – журналу «Новый век».

Мамi й бабусi батько подарував (вручала дарунки, звичайно, Вiрунька) набiр духiв, пудру та одеколон, що все гамузом називалося «Новый век».

На святково накритий стiл батько поставив – урочисто, пiд захопленi вигуки мами, – французьке шампанське – теж iз назвою «Новый век», що було спецiально виготовлене для зустрiчi Нового, 1900 року вiд Рiздва Христового… Жаль, що Вiруся не могла його попробувати, пила солодкий i духмяний лимонад – доки й не закуняла, сидячи за столом. Батько на руках вiднiс ii у спальню, мати перехрестила сонну доньку, вкрила ii, i вони повернулися у вiтальню, де в дiжцi з пiском стояла ялинка i був накритий святковий стiл, i заходилися святкувати прихiд Нового, 1900-го року, радiючи, скiльки вiн iм принесе, звичайно ж, добра i щастя…

А ще був сiмейний похiд до Манежу. Там було стiльки усiляких див – Левченки навiть подивилися – Вiрунька забагла, – п’есу «Мировое обозрение», слухали гру оркестрiв та захоплено дивились, як у колiсницях роз’iжджали великi держави – Нiмеччина, Францiя, Англiя i, звичайно ж, Росiя; накупили багато рiзних ласощiв та iграшок у торгових ятках, прикрашених гiрляндами та ялиновим вiттям. Потiм гуляли на Краснiй площi, де теж було багато усiляких див… Вiрунька iз задоволенням хрумкала горiшками, що iх вона розгризала швидко i непомiтно – як мишка… Гуляючи, наслухалися стрiлянини з гармат та рушниць, що iх називали дивно – пищалi. Вони так гучно стрiляли, що Вiруньцi аж у вушках позакладало, i вона, смiшно стрибаючи на однiй нозi, намагалася «вигнати зi свого вуха стрiлянину»…

Милувалися рiзнокольоровими феерверками, яких тодi у Москвi було багато, спалахували там i там, i лише потiм долiтав трiск…

Тiеi ночi Вiруньцi навiть снилося те, що вона бачила в Манежi, на Краснiй площi, i дiвчинка захоплено ляскала увi снi в долоньки…



«Як зустрiнеш Новий рiк (столiття, тисячолiття), так його i проживеш» – вiдома приказка. Тiльки дещо дивна. Столiття зустрiвши, декому (правда, таких виявляеться одиницi) можливо, i вдасться прожити й завершити, а ось тисячолiття… Зустрiти його можна, а ось ще й прожити його – нi, тисячу рокiв ще нiкому не вдавалося подолати. Навiть новiтньому Мафусаiлу це не вдасться, рекордсмену-довгожителю, адже його довжелезний вiк не дотягуе до тисячолiття – 969 рокiв (Буття, 5, 27).

А ось як зустрiнеш Новий рiк, так його i проживеш – це реально.

Правда, нашi предки трохи заплутались, а коли ж нове столiття мае настати: 31 грудня 1900 року чи 31 грудня 1901 року? Себто коли починати нове столiття – з нульового чи з першого року? У «Петербургском листке» з цього приводу навiть був надрукований анекдот:

«– Абрам Янкелевич, ось i нове столiття пiдходить…

– Нове? Ну, не зовсiм, трохи воно уживане, за кордоном йому вже 12 днiв…» (У Росii тодi плутався ще й старий календар.)

А ось що писали петербурзькi газети, якi виходили у свiт i 30 грудня 1900 року, i 31-го, i навiть у перший день нового столiття.

За традицiею петербуржцi ходили на скачки.

«31 декабря… праздничный день и обширная программа привлекла множество публики: в основном мужчины всех классов и сословий со своими детьми… все шутили и беседовали по поводу наступления нового века… Кто-то пил с утра шампанское, те, кто победней, покупали в расположившемся неподалеку ларьке свежее пиво. Царила праздничная атмосфера… На арене между тем проходили традиционные новогодние бега.

Бега проходили при неблагоприятном сильном ветре… По общей дорожке соперничали 4 лошади. Впереди с места вышла лошадь Не Тронь Меня г. Шапшала (Л. Реймель) и никому не уступила первенства. Сперва ее энергично преследовал Раймонд, затем Червончик г. Кузнецова, но догнать так никому и не удалось. Таким образом, Не Тронь Меня стала победителем последнего дня уходящего века петербургских зимних бегов…» («Новое время», № 1, 1 сiчня 1901 р., рубрика «События»).

«Поздравляя своих читателей с Новым годом и новым веком, «Хозяин» в то же время выражает сомнение, чтобы XX век мог принести много нового. Что же можно ожидать нового, когда недоделано старое, когда идеи, кинутые европейскому человечеству концом восемнадцатого века, еще не закончились воплощением, когда произошла только заминка в этом деле, вследствие того, что буржуазия, охотно проглотив дворянство, упирается от исторической необходимости раствориться в новых буржуазных силах четвертого сословия…

«Хозяин» полагает, что, наблюдая западноевропейскую жизнь, можно уверенно сказать, что нового ничего там не предстоит. За удовлетворенным четвертым сословием придет пятое, которому тоже захочется модной жизни буржуа, и для удовлетворения этого законного желания придется еще добывать колоний, на счет которых…» («Петербургские ведомости», № 2, 3 сiчня 1901 р., рубрика «Наша печать»).

«Петербургская газета», № 1, 1 сiчня 1901 року:

«31 декабря, ближе к полуночи, при проезде по большой Конюшенной улице в одиночных дрожках содержателя каретного извоза купца Михаила Ивановича Корсакова, лошадь его закинула заднюю ногу и понесла, причем против д. 11, ударившись о железное ограждение посаженного дерева, сломала в нем прут и сама упала на тротуар. Корсаков же выпал из дрожек, но повреждений не получил…»

«И вот Петербург. Встреча нового, двадцатого, века. Ночь… Какие темные улицы! Какая мрачная тишина! Бесшумно скользнуло несколько саней, прошуршали пролетки с закутанными, запрятанными в глубине седоками, и только ругань, грубая, необыкновенно циничная ругань, точно висела в воздухе над Петербургом…

Визжал какой-то женский голос, надрываясь, плакал ребенок, и снова накрывалось все грубой руганью. Вспомнились мне слова поэта: «И непременно кого-нибудь бьют». Да, кого-то били, кого-то тащили в участок, и это были единственные звуки, нарушавшие тишину новогодней ночи…

Да почему же это так? Почему мы живем так серо и безрадостно?…» («Петербургская газета», № 2, 3 сiчня).

А ось новорiчнi пригоди московськi («Новости дня», № 1, 1 сiчня 1901 року):

«После скромных тостов дома или в ресторане все выезжают на природу. В 2 часа ночи по улицам несутся за город тройки и пары. У «Яра», в «Стрельне» – яблоку негде упасть. Все кружатся вокруг костров и пьют… шампанское прямо из бутылок, проливая его на головы незнакомых, но уже друзей, пьют за новый век…»

Повiдомлення з Одеси:

«Поезд с сотнями пассажиров застрял в снегу, и несчастным путешественникам приходилось встречать великий праздник в холоде и голоде, под свист снежной бури.

…Пассажиры вышли из поезда, развели костер и начали новогодние пляски вокруг него. По утверждениям большинства из них, они еще никогда не встречали так весело Новый год…

Из Одессы спасательные экспедиции прибыли только к полудню первого дня нового столетия…» («Петербургские новости», № 2, 3 сiчня 1901 року, рубрика «В снегу»).

Бiльшiсть газет, «пользуясь случаем (а именно – наступлением нового века), заявляли какие-то свои негодования по поводу мироустройства. «Восточное обозрение» жаловалось на наши тюрьмы и говорило, что в новый век с такими, не соответствующими санитарным нормам, тюрьмами «входить негоже». «Петербургский листок» требовал навести порядок с лошадьми, чтобы для них возвели специальные туалеты, а то с такими лошадиными порядками никакого в новом веке порядка на улицах и чистоты не будет.

На фоне такой поденщины весьма интересно смотрятся объявления. Конъюнктурное чутье не подводило рекламодателей даже сто лет назад. Они точно определили, что нужно прогрессивному человеку, – например, презервативы. Причем большими такими буквами! Ай да пуританские нравы начала века! Однако, вчитавшись, выяснил, что под презервативами в Российской империи имели в виду нечто совсем иное.

«Презерватив от крыс и мышей, химическая лаборатория К. Шиманского, не убивает, а лишь изгоняет крыс и мышей. Цена флакону 75 коп.».

Електрика стала символом переходу в нове столiття. Навiть пронеслись чутки, що 1 сiчня Вiльгельм II iз Нiмеччини у першi ж днi нового столiття почне масову електрифiкацiю всiеi краiни.

«…Разумеется, космос освоят еще к середине века, а ближе к концу уже будут жить на Марсе китайцы и индийцы, прирост населения которых уже будет слишком опасным…

…Уж о такой мелочи, что человеку придумают наверняка крылья, и мы перестанем все ходить пешком, а будем только летать, и говорить не стоит – это и без того всем понятно.

…Войн, разумеется, больше не будет. Оружие сожгут, страны объединятся и будут жить счастливо». («Петербургские ведомости», № 1, 1 сiчня 1901 р.).

Это насчет глобальных предсказаний. По поводу же предсказаний от простого люда неплохо написал некто капитан Буянов в своих газетных дневниках…

«Мне редактор сегодня сказал: «Потрудитесь посетить некоторых видных общественных лиц и побеседовать с ними насчет наступления XX века».

Я и отправился… Сначала к Павлу Ивановичу Лелянову.

– Какие, – спрашиваю, – упования изволите возлагать на XX век?

– Большие, – отвечает, – упования возлагаю. Думаю, что городскому голове серьезные права над гласными предоставлены будут. До телесных наказаний вплоть.

…С Григорием Ивановичем Лисенковым говорили о санитарии:

– В XX веке, – говорит он, – все совершенно иначе будет. Никакой антисанитарности не будет, потому что микробы и бациллы съедобными окажутся. Глубочайше убежден, что хорошо сопревшая помойная яма в XX веке будет бедной частью населения употребляться в пищу. Возьмите, например, некоторые сорта французских сыров…

К артистке из театра известной обратился с тем же вопросом, а она:

– Я того мнения, что русская драма XX века без драматургов будет. Артисты будут выходить и по ходу спектакля все сами сочинять…» («Петербургский листок», № 360, 31 грудня 1900 р.)

Весьма забавно. Вот так и просмеяли XX век хиханьками да хаханьками…»

Ще зi сторiнок росiйських газет 1900–1901 рокiв.

«К НОВОМУ ВЕКУ!

Последние парижские новости! Электрические вещи:

– электрический фен для прикрепления в петлицу или куда угодно, с карманной лампой накаливания, шелковым проводом и выключателем, очень практичны и удобны; ц. 25 р.;

– электрические спичечницы, горят на ветру; ц. 2 р. 50 к.;

– электрические булавки для галстуков; ц. 13 р.;

– электрические головные шпильки для дам; ц. 15 и 2 р.;

– электрический автоматический учитель. Безошибочный ответ на любой поставленный вопрос из истории, географии, литературы и т. д.; ц. 15 и 25 р.». («Петербургский листок», 31 грудня 1900 р., рубрика «Объявления»).

До речi, про Париж. З усiх краiн свiту лише Францiя на найвищому рiвнi зустрiла 1900-й рiк: у Парижi була влаштована Всесвiтня виставка 1900 року. Символом виставки стала зустрiч нового XX столiття.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/valentin-chemeris/vash-palc-pahnut-ladanom/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Кiнорежисер О. Бортко живе й працюе в Москвi (найзнаменитiший його фiльм – «Тарас Бульба»). З iнтерв’ю кiнометра:

– За Украiною нудьгуете?

– Звичайно! Все мое дитинство i юнiсть минули тут. У Киевi живуть моi друзi. А якi тут дiвчата! Якби я один ходив по Хрещатику, то там залишилась би протоптана мною стежка… Коли менi дзвонять друзi i скаржаться, що Киiв, мовляв, споганiв, я приiжджаю i завжди вражено дивуюсь: та вiн ще кращим став! Таке це дивне мiсто – як його не псують, а вiн все гарнiший… І все так само правий – вiчно правий i вiчно буде правим, – Микола Васильович Гоголь: рiдко який птах долетить до середини Днiпра!..




2


«Слепые украинские КОБЗАРИ (видiлення мое. – В. Ч.) с сивыми чубами и усами КРУТИЛИ РУКОЯТКИ СВОИХ КОБЗ…» Тут О. Вертинський дещо у своiх спогадах за давнiстю часу плутае. Рiч у тiм, що кобзи не мали рукояток, якi кобзарi мусили крутити пiд час гри. Ручку мае iнший струнний щипковий музичний iнструмент – лiра. Це т. зв. колiсна лiра (виконавцi на нiй називалися лiрниками), у дерев’яному корпусi якоi встановлено колесо, яке через отвiр у децi торкаеться струни, а обертаючись за допомогою рукоятки, воно примушуе звучати струни.




3


Борис Путята на той час був вiдомим актором, який грав Наполеона. Незважаючи на негативний вiдгук його про юного Вертинського («Що це ще за гаркавий?… Геть!»), вони з роками, коли «гаркавий» зробиться знаменитим, стануть друзями.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения